На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Богданові (ім'я змінене) було лише 18 років. Відразу після свого повноліття він підписав контракт і вступив до складу однієї з бригад на Луганщині. За три роки хлопець пройшов шлях від юного новобранця до досвідченого воїна, який захищав Маріуполь до останнього. 18 травня 2022 року здався в полон разом з іншими захисниками Азовсталі. Наступні майже три роки провів у російських колоніях – від Оленівки до Іжевська, де переніс катування, голод і постійні знущання. Схуд з 90 до 58 кілограмів. На чотири місяці втратив здатність говорити після жорстокого побиття. Повернувся додому лише 19 квітня 2025 року.
Маріуполь
"24 лютого ми з хлопцями зустріли на позиціях поблизу Новотроїцького, що на Донеччині. Тоді отримали наказ відходити від своїх позицій, але вже 25 числа нам дали нове завдання – вибити противника з тих самих позицій. Ми розуміли, що це зробити нереально. У нас було лише по автомату, чотири рожка, одна заглушка та дві броньовані машини – і все", — розповідає Богдан.
Коли почули наказ, один з побратимів висловив свої сумніви. "Хлопці, у мене вдома донька, їй 5 місяців, я її ще навіть не бачив. Отак помирати я не хочу", — згадує слова товариша військовий.
Довго думали, що робити, і зрештою вирішили здати зброю та йти. Так пішки дісталися до Вугледару і 26-27 лютого безпосередньо опинилися на Азовсталі.
Богдан розповідає, що після прибуття в Маріуполь їхня група, яка складалася на той момент з 8 військових, перейшла під командування 12 бригади спеціального призначення "Азов". Спочатку їхнім завданням було забезпечити військових їжею, тому до 5 березня він з побратимами пересувався містом та розшукував продукти харчування.
"Із середини березня ми вже перебралися в бункер, бо противник підходив надто близько. Був випадок: біля нашого сховища знайшли пораненого чоловіка. Хлопці з бригади почали розпитувати його, ким він є і звідки приїхав. Той почав розповідати, що, мовляв, також військовий, але з іншої бригади. Але у цього чоловіка в телефоні знайшли російські номери, тому вірити йому було складно. Згодом ми з побратимом впізнали його – як виявилося, це був наш інструктор з курсу молодого бійця", — згадує захисник.
Щодня обстріли ставали дедалі частішими й жорсткішими, тому Богдан отримав нове завдання – чергувати під мостом, що вів до Азовсталі, аби російська армія не змогла підійти до позицій надто близько.
"Спершу все було організовано: я чергував на зміні один – з 00:00 до 06:00. Потім мені почали ставити по три зміни поспіль, і це вже було нереально, після такого дуже втомлюєшся. Я звернувся до старшого з проханням вирішити це, натомість він доручив мені групу з 16-ти «трошників». Ми мали по черзі охороняти міст", — зазначив він.
Богдан розповів про день, який найбільше запам'ятався йому за час оборони Маріуполя:
"Я стояв на позиціях – ще тоді, коли міст між заводом та містом не був зруйнований. Окрім оборони мосту, в мої обов'язки також входило перевіряти автомобілі цивільних, які виїжджали з Маріуполя. Так одного разу до нас під'їхала машина, в якій сиділи чоловік, жінка та двоє дітей. Коли побачив, що там були дітлахи, то одразу побіг до нас на 3-й поверх по їжу – на той час з цим було вже складно, та і не знав, яка дорога чекає на цих людей. Приніс дітям такі собі «подаруночки»: сардини, сир та соки. Цікаво, як склалася доля цих людей...".
Після того, як дві ворожі авіабомби зруйнували міст між Азовсталлю та містом, Богдана перевели до бункера. Як пригадує хлопець, 12 травня на сховище, у якому він перебував, впала бомба: "Вона не розірвалася, але дуже гучно шипіла, а всередині укриття з'явився кислий запах, тому перебувати там було дедалі важче", — згадує він.
Через кілька днів по них знову прилетіло – і цього разу удар став фатальним. Майже всі, хто на тоді перебував у бункері, загинули. Богдана та його побратимів врятувало те, що в цей момент вони підіймалися до евакуаційного виходу та встигли зачинити двері перед собою.
Оленівка
18 травня 2022 року Богдану та його побратимам дали наказ здатися в полон. "Звичайно, психологічно це було важко, але кожен з нас розумів, що іншого виходу немає", — пригадує військовий.
Їх переправили до Оленівської колонії. На "прийомці" в усіх військових відібрали особисті речі. Як пригадує Богдан, у жінок забирали навіть нижню білизну та засоби особистої гігієни, які ще залишалися при них. Воїн пригадує і ніч на 29-те липня, коли в Оленівській колонії стався теракт: "Так, ми тоді почули вибух і крики. П'ять чи шість годин горів цей барак, хлопці благали про допомогу, але до них нікого не допускали. Зрозуміло, що це все сплановано і там завчасно була закладена вибухівка. Саме в цей барак заселили хлопців з «Азову», яких боялися навіть наглядачі", — розповідає він.
Таганрог
"21-го травня до нас в Оленівці прийшов один із наглядачів та приніс списки. Сказав: це ті, хто поїдуть на обмін. Я одразу зрозумів, що тут щось не так, бо на цьому аркуші були всі бійці написані за алфавітом. Як виявилося – це був перелік тих, кого відправлять у Таганрог", — пригадує Богдан.
Коли прибули на місце, один з наглядачів, він був дагестанцем, одразу попередив їх. "Якщо впадете – вас одразу вб'ють і закопають у безіменній могилі", — так і почалася їхня "прийомка", згадує колишній полонений.
Спочатку їх відлупцювали. Били просто всім: дерев'яними, гумовими, пластиковими палками, ремнями, пльотками, ногами, руками, в принципі всім, що траплялося їм в руки. Це тривало близько години, після чого їх загнали по камерах. Вони були розраховані на двох, але їх розселили чоловік по 60-70.
"У цій колонії була така собі «кімната смерті» – це був спортзал. В один із днів і я опинився там. Спочатку поклали на підлогу, зверху на лопатки поставили стілець, а потім почали водити електрошокером – від п'яток до спини. І так півтори години", — розповідає військовий.
Згодом у цю ж кімнату зайшов головний зі словами: "Ви кого мені сюди привели?! Він з 53-ї камери, а мені з 35-ї потрібен!", — виявилося, що наглядачі переплутали камери і замість іншого хлопця привели його, згадує Богдан.
Харчування у Таганрозькій колонії було жахливим. "На сніданок у нас був хліб – постійно або з пліснявою, або кислий, і каша грам 40-50. Обідали ми юшкою, вони так називали воду в якій відварювали картоплю або буряк. На вечерю – знову каша. І так ми харчувалися чотири місяці. Коли я виходив у полон, то важив приблизно 90 кілограм, а поки був у Таганрозі став 58", — розповідає він.
Улюбленим заняттям наглядачів було катувати полонених.
“Одного разу мене вивели на допит, і єдине, що запитали, – номер камери. Після цього приєднали мені до мізинців дроти від так званого «тапіку» (польового телефону) і просто сиділи та «гралися» з ним. Це все нестерпне дійство тривало близько години", — згадує зі спогадів воїн.
Каменськ-Шахтинськ
24-го вересня Богдана перевели до колонії у Каменськ-Шахтинську, що в Ростовській області. Як пригадує воїн, кожного дня наглядачі обирали собі 20 жертв, з яких будуть знущатися. Одного разу і Богдан опинився у цьому списку: "Спочатку мене били по різних частинах тіла гумовою палкою, потім вдарили так, що я впав і втратив свідомість. Привели до тями мене тією ж палкою. Після цього побиття я не міг говорити 4 місяці. Хлопці з камери вчили мене розмовляти, спочатку по буквах, а потім словами і реченнями", — розповідає колишній полонений.
З часом у Богдана з'явилася робота – допомагати хлопцям на кухні. "Хоча б на деякий час це відволікало від всього того, що там відбувалося", — додає він. Пропрацював там рік і вісім місяців.
Іжевськ
Наступним місцем перебування стала колонія у місті Іжевськ, що у республіці Удмуртія. "Туди нас везли три доби. Як і в усіх інших колоніях, там нас чекала «прийомка». На щастя, тут мене не сильно били. Після цього дали книжку з ПВР (правила внутреннего разпорядка) і сказали вивчити на пам'ять. В ній було 8 аркушів, і, звісно, на останній сторінці – гімн Росії", — пригадує Богдан.
Окрім цього, кожному полоненому треба було вивчити два вірші: один з них Сергія Єсеніна, а інший під показовою назвою "Простите нас, родные россияне".
"У цій колонії було відносно спокійніше. Били не так часто, бо наглядачі були одні й ті самі, тому звикли до нас. Хоча знаходилися і такі, яким подобалося катувати полонених", — розповідає військовий.
"За весь час перебування у колоніях я знаю шість випадків, коли помирали наші полонені. У двох з них не витримало серце, ще один хотів скоїти самогубство – його врятували, але приблизно через тиждень він захворів і помер. А одного хлопця закатували до смерті. Як говорили в колонії – таких, як він, просто ховали у могилах без імені", — згадує Богдан.
Майже в кожній з колоній йому дорікали тим, що він з Луганщини, мовляв: “Ти ж проти своїх пішов воювати”.
“Але я їм так і відповідав, що Луганськ – це Україна і я також з України та пішов воювати навпаки – за своїх", — розповідає він.
Звільнення
"Пам'ятаю той день, коли дізнався про обмін. До останнього не вірив, бо мене вже чотири рази перевозили в інші колонії, кажучи, що повезуть додому. Але 19 квітня 2025 року я нарешті опинився вдома – в Україні!", — з радістю згадує Богдан.
Наразі він проходить реабілітацію разом з іншими колишніми військовополоненими і з нетерпінням чекає на той момент, коли зможе повернутися до звичного життя.
Авторка: Лєбєдь Діана
Читайте також: Військовий Олександр Биков: Чому Луганщині потрібна правда, а не міфи чи жалість
