Уявіть Старобільськ 1825 року: жодного кам'яного будинку, тільки дерев'яні хати. А вже через вісімдесят років — мощені вулиці, цегляні будівлі, гасові ліхтарі на вулицях. Це була тиха революція: міста Луганщини у ХІХ – на початку ХХ століття переживали трансформацію, яку не опише жодна статистика. Розповідаємо, як степові містечка й заводські селища перетворювалися на справжні міські центри — з бруківкою, лікарнями, школами та власними родзинками.
З чого будували міста: дерево, камінь і крейда
У 1825 році повітові міста Старобільськ і Слов'яносербськ не мали жодного кам'яного будинку. Усе було дерев'яне. До 1840 року в Старобільську з'явилися перші чотири кам'яні будівлі, а в Слов'яносербську — дві. Це були переважно адміністративні споруди та церкви.
Цікавим винятком став Біловодськ. Тут ще в 1825 році було 242 кам'яні будинки, виготовлені із крейди або мергелю — бо поклади цих порід знаходилися поруч. До 1845 року їхня кількість зросла до 302. Це була місцева особливість, яка зберігалася й на початку ХХ століття. Уявляєте біле місто на височині біля річки? От саме такий Біловодськ!
“У селищі Луганський Завод та селі Кам'яний Брід (1882 року було об'єднано у місто Луганськ) забудова була переважно кам'яною: у 1859 році тут налічувалося 1558 кам'яних і лише 227 дерев'яних будинків. Це пояснювалося близькістю заводу й доступністю будівельних матеріалів”, — йдеться у Віснику ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (342), 2021.
Після реформ 1860–1870-х років кам'яна забудова стала символом міського життя. У Луганську на початку ХХ століття перша чотириповерхова споруда — Дім Васньова — з'явилася саме в цей період. Центр міста забудовувався дво- та триповерховими кам'яницями.
У 1904 році в Луганську було 4950 кам'яних будинків і лише 50 дерев'яних з 5000 загалом. У Слов'яносербську кам'яних і дерев'яних будівель було приблизно порівну — 280 і 260 відповідно. Старобільськ залишався переважно дерев'яним: 67 кам'яних проти 640 дерев'яних будинків.
Велика проблема — пожежі. Солома й очерет на дахах були нормою. Тільки в Луганську в 1904 році частка залізних дахів була відносно великою (1500), основну частину вкрито черепицею (2900), а решту — соломою та очеретом (500). У решті міст Луганщини солома й очерет залишалися основним матеріалом для покриття дахів.
Комунальна революція: вулиці, світло і вода
“У середині ХІХ століття мощення вулиць практично не привертало уваги міської влади”, — пише кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та археології ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка" Ольга Дробишева (раніше Забудькова) у власному дослідженні “Зовнішній вигляд та інфраструктура міст сучасної Луганщини у ХІХ – на початку ХХ ст.”.
Утримання вулиць і тротуарів покладалося на домовласників, а міські дороги зазвичай не відрізнялися від сільських.
Згідно з таблицею статистичних даних у роботі Ольги Дробишевої, після міської реформи 1870 року ситуація почала змінюватися, але повільно. У 1904 році мощеними були лише 9,5% вулиць Луганська, до 1910 року цей показник зріс до 35,1%. У Старобільську мощеними були лише 1,2% вулиць. У решті поселень мощених вулиць не було взагалі. Тротуари теж були рідкістю: у Луганську тротуари мали 23,2% від загальної протяжності вулиць, у Старобільську — 48%.
До міської реформи частина губернських міст, не кажучи про повітові, не освітлювалася в темний час. У другій половині ХІХ століття на вулицях міст починають з'являтися ліхтарі, які працювали у вечірній час з серпня по квітень.
У 1904 році гасові ліхтарі були лише в Луганську (450 ліхтарів, 1 ліхтар на 204 м вулиці), Старобільську (95 ліхтарів, 1 на 280 м) та Марківці. Решта поселень вуличного освітлення не мала. До 1910 року ситуація покращилася: у Луганську на 1 ліхтар припадало лише 67 м вулиці (518 ліхтарів), освітлення з'явилося в Біловодську (59 ліхтарів) та Сватовій Лучці (9 ліхтарів).
Щодо води — більшість повітових міст використовувала колодязну, а то й річкову воду. Виключно колодязною водою користувалися лише мешканці Марківки. У Старобільську поруч зі звичайними криницями використовували абіссінські колодязі — трубчастий колодязь з насосом для підйому води з глибини 5–7 метрів. Централізованого водопостачання на території Луганщини на початку ХХ століття не було.
Школи, лікарні та церкви: соціальне обличчя міста
У 1825 році серед міст навчальні заклади мав лише Старобільськ, де їх було два. До 1840 року тут працювало вже три освітні установи: духовна з 62 учнями та дві світські з 94 вихованцями. У Луганському Заводі ще в 1823 році було відкрито гірничу початкову школу для дітей заводських працівників, у 1839 році — гірниче училище.
На початку ХХ століття в Луганську діяли 14 закладів початкової освіти та 2 заклади середньої освіти. Охоплення навчанням складало 4,7%. До 1910 року кількість закладів середньої освіти зросла до 5, а охоплення — до 5,6%. Рівень охоплення навчанням найвищим був у Старобільську (1904 р. — 19,6%, 1910 р. — 14,8%).
Медицина розвивалася повільніше. У 1825 році в Старобільську діяв лише один богоугодний заклад, а на 1864 рік вже функціонувала лікарня. На початку ХХ століття в Луганську було 1 лікарня на 25 місць (у 1910 р. — 2 лікарні на 73 місця), в Слов'яносербську — 1 лікарня на 10 місць, у Старобільську — 1 лікарня на 25 місць.
За показниками жителів на лікарняне місце Луганськ мав 1369 жителів на 1 місце у 1904 році (у 1910 — 826). Для порівняння: у Слов'яносербську цей показник був 390, у Старобільську — 200.
Церкви формували релігійний ландшафт. На початку ХХ століття у Луганську служба велася в 11 церквах, молитовних домах і каплицях — 7 православних, а також католицька, іудейська, протестантська та вірмено-григоріанська. Місцеве населення складалося переважно з православних українців і росіян. Близько 10% луганчан належало до єврейської громади.
Телефони, візники і бібліотеки: нова міська культура
На 1910 рік жодне місто на території сучасної Луганщини не мало телеграфу, телефоном могли користуватися лише луганчани. У 1904 році телефонна мережа Луганська складалася з 110 абонентів, у 1910 році — вже з 195.
Громадський транспорт був примітивним. У 1904 році в Луганську нараховувалося 130 візників, у 1910 році — 548. У Сватовій Лучці за шість років кількість візників зросла з 48 до 52 взимку та 30 влітку. Зовсім не було громадського транспорту в Слов'яносербську та Марківці.
На початку ХХ століття бібліотеки та читальні мало близько 65% міст. На території сучасної Луганщини у 1904 році по одній бібліотеці-читальні мало кожне місто та велика слобода, а у 1910 році Старобільськ мав їх три, Луганськ — три бібліотеки, дві бібліотеки-читальні та читальню.
Лише в Луганську до 1910 року видавалися газети та журнали (два журнали неросійською мовою та газета російською). Тут також працювали 3–4 типографії та чотири фотографії. У Старобільську типографія була одна, діяли три фотосалони.
Театри були рідкістю. У проміжку між 1904 та 1910 роками у Сватовій Лучці було відкрито народний дім, а у Старобільську — театр. У Луганську в 1904 році діяли лише театр та народний дім, кінотеатри з’явилися трохи пізніше.
Луганськ модернізувався швидше за інші міста регіону. Саме тут з'явився перший телефонний зв'язок, було найбільше мощених вулиць, найрозвиненіша культурна інфраструктура. А от в інші міста регіону вкрай повільно доходили технічні інновації, практично нерозвиненою була інфраструктура культурної сфери. Старобільськ зберігав статус повітового центру. Слов'яносербськ, Біловодськ, Сватова Лучка розвивалися як торгові та адміністративні пункти. Лисичанськ і промислові селища жили ритмом заводів і шахт. Сьогодні війна знищила багато з того, що будувалося чи не століття. Але історія цих міст нагадує: інфраструктура створюється поступово, крок за кроком — і може бути відбудована знову.
Читайте також: Залізниця, що створила Луганщину: індустріальна історія 1869–1917.
