Дмитро Саламон пише ночами — після двох робіт і до п'ятої ранку. Епічний роман на тисячу сторінок, де переплітаються біблійні мотиви, фантастика і реальність. Він п'ять років прожив у Слов'янську, вчився на філолога, там одружився. А у квітні 2022-го був змушений переїхати до Рівного, коли його місто сиділо в темряві під сиренами. Каже, що не вірить у Бога. І пише, бо не може не писати.
Книга: епос, біблія, наукова фантастика
Дмитру 25 років. Народився в невеличкому селі на Донеччині — Добропіллі. Так, так, село має таку ж назву, що й місто, яке у всіх на слуху через війну. І знаходиться воно у Покровському районі Донецької області.
З 2012-го по 2013-й жив у Донецьку. Найдовше — у Слов'янську: з 2017-го до 2022-го вчився там у Донбаському педагогічному університеті на філолога. Одружився. Доросле життя почалося там. Місто подобалося — затишне, комфортне.
Обрав філологію, бо любив читати й добре знав мову. У школі думав викладати — може, в університеті.
"У дитинстві все бачиться максималістськи. А коли стикаєшся з реальністю — зокрема із зарплатами викладачів, — ілюзій стає менше. Але я отримав нормальну освіту. Зараз я займаюся письмом — для мене це покликання, не хобі. Бо нині кожен, хто написав три сторінки в Word, уже письменник — відбувається інфляція цього поняття. Я думав про це роками, три роки виношував ідею епічного роману. І в якийсь момент зрозумів: не писати вже неможливо. Треба просто працювати над ним", — каже Дмитро.
Дмитро пише складний текст, де змішує декілька жанрів в одному сюжеті. Якщо говорити глобально, це епічний роман з елементами наукової фантастики і біблійними мотивами.
"Я завжди панікую і майже нікому про це не розповідаю, бо текст складний. По-перше, це глобальна епічна історія — майже роман-епос. З елементами наукової фантастики й фентезі. Я б назвав це фантазійним біблійним романом: художньою літературою, де задіяні ангельські ієрархії, які я переосмислюю під власний контекст", — розповідає він.
Це не Толкін із вигаданим світом і ельфами. Дмитро працює з біблійним контекстом — з Одкровенням (Апокаліпсисом) святого апостола Іоана Богослова, яке колись його сильно зачепило. Перший том — це епос, у якому поєднуються біблійні мотиви, наукова фантастика, побутова реальність і елементи невійськової хроніки.
Книжка складна й дуже об’ємна. Спочатку вона планувалася на 350 сторінок, потім — на 500–600, зрештою розбилася на два томи і в підсумку сягне близько тисячі сторінок. Якщо перший том перевищить 200 тисяч слів, текст доведеться серйозно редагувати — різати, викидати, перероблювати. Але навіть у скороченому вигляді це все одно буде великий за обсягом твір.
Він згадує Джона Мілтона, який написав "Втрачений рай". Там також розбивка на два томи. Перший — про те, як Сатана підняв бунт і його скинули з небес, про спокушання Адама і Єви. Другий — про те, як Сатана спокушав Христа в пустелі.
"Я взяв цю основу двох томів і перевернув її буквально задом наперед. Щоб розвантажити хаос у голові, почав працювати з таблицями: детально розписав сюжетні арки, персонажів і таймлайни подій. Спочатку писав інтуїтивно, але з часом письмо перейшло до більш структурного формату. Тож зараз працювати легше. Але масштаб у цієї історії все одно величезний", — пояснює він.
Біблійність дійшла несподівано, вилилася в книгу. Хоча в 14 років він ходив у церкву, навіть був дияконом, прислуговував у храмі. Але релігія для нього завжди була радше культурним феноменом, ніж духовним.
"Я працюю саме з книгою Іоанна Богослова — з Одкровенням. У сюжеті беру мотив ангельсько-демонічної ієрархії: ці символи я просто запозичую й переосмислюю під книжний контекст. Я не вірю в Бога, але мені близький культурний вимір релігії. Мені цікава храмова архітектура, я люблю церковний спів — особливо грецькі розспіви, вони мене дуже чіпляють. Я завжди ходив до церкви й отримував від цього естетичне задоволення. Мені близька ікона як мистецтво. Тобто мене цікавить не віра, а культурний контекст. Я не атеїст — я агностик. Я вірю тільки в Україну і вірю тільки в Смерть. Звучить песимістично, але як є", — розповідає Дмитро.
Він говорить про свій роман як про спробу подивитися на війну, віру й владу зсередини людини.
"Мій роман — це спроба говорити про війну, віру і владу не як про абстракції, а як про механізми, що діють усередині людини. Формально це епічна історія з елементами фентезі й наукової фантастики, але по суті — психологічний роман про гріх, відповідальність і вибір. Я переосмислюю біблійні образи й ангельські ієрархії не як уособлення світла чи зла, а як системи контролю, які, як і людські, здатні ламатися. Моє пекло — не про покарання, а про логіку: кожен герой раз по раз зіштовхується з наслідками власних рішень. А війна в цьому тексті — не тло і не метафора, а жива реальність, що оголює людину до самої суті", — пояснює письменник.
Три роки думав, з вересня пише
Дмитро пише книгу з вересня 2025 року. Поки що близько 100 тисяч слів — приблизно половина першого тому. Але готувався до неї три роки.
"Це не було так, що я в один день почав виливати на папір усе, що лізе в голову. Це вже графоманія. Насправді я довго все прокручував і продумував у голові, а потім просто сів і почав викладати те, що вже було сформоване. Коли я переїхав до Рівного, саме тоді й почала народжуватися ця ідея — загальна концепція. Я багато сидів, думав: пропрацьовував персонажів, локації, битви. Зараз я вже працюю з готовим матеріалом — дописую потрібні шматки, вводжу нові розділи, добудовую те, чого бракувало", — пояснює Дмитро.
Коли переїхав у Рівне після евакуації зі Слов'янська, народилася ідея. Персонажі, локації, битви — будував цілий всесвіт у голові. Зараз додумує деталі, дописує розділи, вводить нові. А тоді, на початку, вже багато чого було готове — треба було лише перенести на папір.
"Я писав десь по п’ять–сім тисяч слів на день — це дуже багато. У Word це плюс-мінус двадцять–двадцять п’ять сторінок. Матеріалу в голові було справді багато. Потім темп трохи впав: я один раз вигорів, зробив паузу. Зараз намагаюся йти більш дисципліновано — по тисячі, півтори слів на день. Але так виходить не завжди. От, наприклад, учора я писав до п’ятої ранку і видав чотири тисячі слів. Усе дуже залежить від настрою", — розповідає він.
Він пише ночами, бо вдень — робота, побутові справи, щось постійно відволікає.
"Мені подобається писати вночі: місто спить, немає шуму, панує тиша й спокій. Ти залишаєшся наодинці із собою — і з муками творчості. Можна сказати, навіть із самим містом: воно спить, а ти пишеш і пишеш", — розповідає він.
У Дмитра дві роботи і книга забирає весь вільний час після праці. Хоча він і дає собі паузи, бо це морально виснажливо.
"Дві роботи й паралельно написання книжки. Сам процес писання — це складна когнітивна праця: потрібно тримати в голові багато думок, усе продумувати й водночас писати. Це справді важко. Недосипи сильно б’ють по психіці. Тому інколи я просто дозволяю собі паузу: сідаю писати, розумію, що сьогодні взагалі ніякий, закриваю комп’ютер і йду спати. А вранці прокидаюся вже перезарядженим", — каже Дмитро.
Але більшість часу — письмо. Коли почав, відключився від усього зайвого.
"Я, наприклад, міг з друзями потусуватися, міг на комп'ютері пограти, серіали подивитися. Це зараз не роблю. У мене немає TikTok, я не читаю Telegram, нічого. Я відключився — тільки робочий Instagram і Trеads. Ніяких соцмереж, ніяких телевізорів, комп'ютерних ігор. Тільки робота, відпочинок і письмо", — пояснює він.
Письменник веде Instagram, куди викладає невеликі уривки з книги. Через цю платформу познайомився з іншими молодими авторами, які працюють над своїми текстами. Хтось пише фентезі, хтось — веб-романи. Познайомився з редакторами, які працюють для видавництв. З перекладачами.
"Поступово, крок за кроком, за три з половиною місяці я вже трохи обзавівся знайомствами. Зокрема, спілкувався з одним редактором щодо можливого видання", — каже він.
Редактор сказала чесно: для традиційного видавництва не підходить. Перша причина — порожня ніша. Немає покупців для "dark epic biblical sci-fi", жанр специфічний. Друга — об'єм. Дебютантів друкують 90-110 тисяч слів. У Дмитра сто тисяч — це половина першого тому.
"Якщо книга об'ємна — це тверда палітурка. Це гроші, матеріали, ризик. Видавництво може не ризикнути з дебютантом. Редактор порадила самвидав. Але я не втрачаю надії знайти видавництво, яке наважиться", — каже він.
Квітень 2022-го: темрява, сирени і евакуація
У Дмитра є знайомі, які жили до останнього, наприклад, у Покровську, і виїхали тільки тоді, коли вже існувати там було неможливо. Він же виїхав одразу — з дружиною і котом.
"Ми евакуювалися разом із дружиною. Доба в евакуаційному поїзді — з котом. Він не спав, не їв, тремтів і весь час нявкав. Цей звук я пам’ятаю досі. Зараз ми вже в Рівному, більш-менш освоїлися, але ті місяці на початку повномасштабного вторгнення в Слов’янську з голови не виходять. Тоді якраз ввели режим світломаскування. У місті повністю вимикали світло — щоб не давати орієнтирів. Я ніколи цього не забуду. Дев’ята вечора, ти відкриваєш вікно — а там порожнеча, чорна діра. Ні ліхтаря, ні вікна — нічого. Абсолютна темрява. А потім починає вити сирена. І за нею — удари по місту. Вдень виходиш на вулицю — людей майже немає. Місто ніби порожнє, ніби його вичавили. Хоча в будинках живе молодь, студенти, життя ніби є — але на вулицях висить ця важка хмара, тиша, яка давить. І ти постійно в цьому живеш", — згадує він.
Він пригадує удари по Слов'янську, Святогірській лаврі, по Краматорську, по телевежі, і раптом каже, що в Рівному вони з дружиною одразу відчули контраст.
"А тут було світло: їздили машини, ходили люди — хтось гуляв, хтось заходив у магазини. Для нас це стало шоком. Перше, що ми зробили, — просто виспалися. Бо в Слов’янську були сирени, ракети, постійна напруга, а робота нікуди не дівалася. Тут, у далекому тилу, коли ми приїхали, відчуття війни ніби притупилося. Було відчуття, що ти опинився не поза війною, але на відстані", — каже Дмитро.
До Рівного звикав поступово.
"Якщо говорити саме про Рівне, то насправді воно дуже нагадує Донбас. Скільки тут живу і їжджу містом, ловлю себе на цій думці постійно: планування, спальні райони, ця трохи депресивна архітектура — багато в чому знайома ще з Донбасу. З переваг — це дуже зелене місто. Кажуть, одне з найзеленіших в Україні: багато дерев, парків, насаджень. Повітря тут відчутно чистіше, ніж у промислових містах Донбасу. Але є й недоліки. Клімат — досі не можу до нього повністю звикнути. Тут сиро, холодно, зовсім інша погода. І ще — рельєф. Донбас — це степ: виходиш і бачиш перспективу на кілометр, рівнини, горизонт. А тут усе інакше. Є великий спальний район — Північний. Якщо спускатися з нього ближче до центру головною дорогою, зупинитися на перехресті й подивитися назад, цей район буде буквально на рівні очей", — розповідає Дмитро.
Чому Рівне? Зараз звик, не хоче переїжджати. Його друзі теж поперебиралися — хтось у Львів, хтось у Тернопіль, хтось у Франківськ. Переселенець буває їздить до них. Але переїжджати не хоче — Рівне стало своїм.
Добропілля: останній раз на похорон матері
На Донеччині в Дмитра нікого не залишилося з рідних. Була тільки мати — померла у 2023-му. Останній раз він їздив у Добропілля на похорон. Тоді це ще було можливим.
"Коли ми приїхали до Добропілля, воно було побите — життя вже було не таке, як раніше. Але люди там жили, не всі вікна були заколочені ДСП-плитами. У небі літали військові літаки, відчувалося, що війна поруч. Але там ще можна було жити", — згадує Дмитро.
Потім його рідне село зрівняли із землею. Він усвідомив: надії повернутися немає. Розуміє результат — і не хоче слідкувати за новинами відтоді, бо боляче.
Із дистанції він бачить, що сталося з Добропіллям, Слов'янськом, Донецьком.
"Добропілля зараз майже повністю розбите. Слов’янськ — район, де я жив, — тепер обстрілюють щодня. Університет розбили, педагогічний уже не працює. І всі ці місця, де я жив, страждав, звідки вийшов у життя, перетворилися на зруйноване поле", — каже Дмитро.
Читайте також: "Тепер мені приємно, що я луганчанка". Як Валерія Мірошникова через колажі повернула собі ідентичність.
