Дмитро, відомий під псевдонімом RUFOUS, поєднує дві, на перший погляд, несумісні сфери життя — службу в Збройних силах України та музичну творчість. Він виріс у Краматорську на Донеччині, де формувалися його світогляд і цінності, і саме цей регіон надихнув його на створення пісень, які поєднують особисті переживання з глибоким сенсом. Війна, евакуація родини з рідного міста та служба на фронті значно вплинули на його внутрішній світ, але не зламали прагнення ділитися музикою та надихати слухачів.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Дмитро розповів про свій шлях у музику, виклики армійського життя, пісні, які прагнуть піднімати бойовий дух та бачення України після війни.
Краматорськ як точка формування
Дмитро родом із Краматорська. Саме це місто він називає своєю Батьківщиною, місцем, де відбулося його становлення як людини. Тут він ріс, навчався, знаходив друзів і вперше усвідомлював себе як особистість. Зв’язок із рідним краєм для нього не є абстрактним чи романтизованим — це природний і глибоко прожитий досвід.
Говорячи про творчість, чоловік зізнається, що безпосередній зв’язок пісень із рідною землею з’явився не одразу, а вже під впливом війни. Якщо раніше його музика була переважно ліричною — про кохання, мотивацію та бажання надихати людей, — то тепер вона стала відображенням внутрішнього стану та пережитої реальності. “Все, що я створюю відносно творчості — це те, що я відчуваю, те, що мене надихає, те, що я бачу”, — каже музикант.
Донеччина й Краматорськ для нього не втратили свого значення, навпаки — з роками й подіями повномасштабної війни їхня цінність лише зросла. Дмитро визнає, що раніше часто залишав рідний дім: навчався в Харкові, жив у Києві, шукаючи власний шлях і реалізацію. Та саме війна змусила по-іншому подивитися на те, що здавалося звичним і незмінним.
“Ти більше починаєш цінувати те, що в тебе було, тоді, коли це відбирають”, — підкреслює він.
Через вторгнення Росії Дмитрові довелося вивезти родину з Краматорська до Дніпра — з міркувань безпеки вони були змушені покинути рідне місто. Нині його родина проживає в Дніпрі, тоді як сам він перебуває на службі в лавах Збройних сил України.
Шлях у музику довжиною в десятиліття
Дмитро розповідає, що у творчості він уже трохи більше десяти років. Значну частину цього часу музика була радше хобі, ніж усвідомленою професійною діяльністю. Втім, навіть у такі періоди вона залишалася для нього опорою: “Музика мене постійно рятувала, надихала й давала сили. І зараз я потроху намагаюся повернути те, що упустив у певний момент, і більше ділитися своєю творчістю”.
Його шлях у музиці починався з віршів, а згодом — із навчання в музичній школі та занять з акторської майстерності. Гітара спершу була лише частиною загального розвитку — раз на тиждень, без особливого захоплення. У молодших класах, зізнається він, більше хотілося гратися з друзями, ніж вчити ноти. Справжній інтерес прийшов значно пізніше — ближче до дев’ятого класу. “Тоді вже я думав: “О, гітара прикольна, подобається дівчатам”. Я вмикав YouTube, почав вивчати пісні “Бумбокса”, “Океану Ельзи”. Потім потроху підвищував свої скіли в грі на гітарі”, — з усмішкою згадує Дмитро.
Освіта й професійний шлях поза музикою
Дмитро поєднує творчу й технічну сторони життя: він навчався в музичній школі, але водночас отримав технічну освіту. Після дев’ятого класу, не бажаючи одразу йти на 11-річне шкільне навчання, він вибрав коледж у Краматорську — Донбаський машинобудівний. “На той момент я повністю не розумів, чим хочу займатися”, — згадує він.
Отримавши диплом із коледжу, Дмитро вирішив продовжити навчання на бюджетній основі і вступив до Харківського політехнічного інституту, де здобув ступінь бакалавра. Пізніше він намагався поглибити освіту на магістратурі, проте зрозумів, що диплом не відповідає його інтересам і майбутньому професійному шляху. Після цього він переїхав до Києва, де почав працювати, отримавши вже досвід самостійного життя та професійної діяльності.
Рішення, яке врятувало життя
Переїзд із Краматорська став для Дмитра одним із найважчих і водночас найвідповідальніших рішень у житті. Найскладнішим, за його словами, було переконати батьків покинути дім. Для людей старшого віку це рішення давалося особливо болісно — на відміну від молоді, вони значно важче зважуються на різкі зміни. У його випадку вирішальним став жорсткий аргумент: попередження від друзів-військових про обмежений час для безпечного виїзду. “Поки я про це не розповів батькові, він не погоджувався евакуюватися”, — згадує Дмитро.
Родина виїхала з Краматорська рівно за день до трагедії на залізничному вокзалі. Спочатку вони, як і тисячі інших мешканців Донеччини та Луганщини, планували евакуацію потягом — саме через Краматорський вокзал тоді проходив основний потік людей. На пероні збиралися тисячі. Усвідомлюючи ризики та невизначеність, родина в останній момент змінила план і поїхала автобусом до Дніпра.
Відтоді місто в сусідній області стало місцем проживання його родини. Сам Дмитро з травня 2025 року служить у ЗСУ. Він був мобілізований і не приховує, що внутрішньо був готовий до такого розвитку подій. “Я знав, що цей момент колись настане, але не жалкую про це”, — каже він.
Ще до служби Дмитро цілеспрямовано готувався: проходив курси, навчався працювати з дронами та тренувався на симуляторах, розуміючи, що ці навички можуть знадобитися.
Водночас він чесно визнає: повністю підготуватися до армії неможливо.
“До цього важко бути готовим, оскільки це два різних світи. Але все відбувалося саме так”, — ділиться військовий.
Виклики служби
Говорячи про найважче під час служби, Дмитро насамперед називає втрату контролю над власним часом і постійну відстань від близьких. Саме це, за його словами, дається найболючіше. “Ти не можеш повною мірою розпоряджатися своїм часом і маєш його малу кількість, яку можеш проводити з близькими”, — пояснює він.
Жодних універсальних рішень для цього, переконаний воїн, не існує. Служба залишається службою — з чіткими обов’язками та відповідальністю, які не можна відкласти чи обійти. Єдине, що залишається, — користуватися кожною нагодою побачити рідних, якщо така можливість з’являється. В армії передбачена щорічна відпустка тривалістю 30 днів, інколи — з додатковими короткими періодами, але загалом життя військового кардинально відрізняється від цивільного. Якщо раніше час можна було планувати наперед, то під час служби графік здатен змінюватися кілька разів на день.
Відпустка для Дмитра не має чіткого сценарію. Кожен такий період виглядає по-різному, але сенс завжди один — максимально якісно провести час із тими, хто поруч і хто чекає. “Це найкраще, що можна отримати за рахунок відпустки”, — розповідає військовий.
Поєднувати службу й музику, за словами Дмитра, неможливо вписати в чіткий графік. Творчість для нього — це насамперед момент натхнення, який не підкоряється ані режиму, ані обставинам.
“Прилив творчості іноді стається в моменті й він може бути не пов’язаний зі службою чи звичайним життям, — каже музикант. — Це випадок натхнення. Ти щось побачив, щось відчув”.
Іноді цей процес виявляється непередбачуваним: може з’явитися ідея, бажання сісти й одразу написати хіт, але результату так і не буде. А буває навпаки — за лічені хвилини рядок за рядком і рима за римою складаються в завершену пісню.
Водночас служба все ж таки впливає на внутрішній зміст музики Дмитра. Не напряму, але через стан і простір, у якому він перебуває. Його думки про пісні дедалі частіше пов’язані з теперішнім моментом, із тим, де саме він зараз знаходиться.
“Неважливо, творчість це чи щось інше. Ти — це те, що тебе оточує”, — зазначає Дмитро.
“Музика не може бути поза політикою”
До популярного сьогодні наративу про те, що музика нібито існує поза політикою, Дмитро ставиться різко негативно. Цю тему він називає болючою й такою, що викликає щире обурення.
“Я дуже злюся через цю історію, особливо, коли на вулицях я чую, як із автівок лунає російська музика, бо як виконавець я розумію, як це працює зсередини.
Для мене це жахливо, що на четвертому році повномасштабної війни люди досі не усвідомлюють, наскільки вони допомагають ракетам летіти на їхні голови в той час, коли вони слухають російську музику”, — говорить Дмитро.
Він наполягає: музика не може бути аполітичною хоча б з економічних причин. Кожне прослуховування — це гроші для артиста, податки для держави й, у випадку Росії, пряме фінансування війни. Артисти платять податки, живуть у своїй країні, купують там товари, а значна частина цих коштів спрямовується на військову машину. Саме тому, на думку Дмитра, споживання російського контенту — незалежно від формату — є неприйнятним.
Окремо чоловік наголошує на культурному вимірі цієї війни. Він переконаний, що знищення нації завжди починається зі знищення слова й культури. Російська політика щодо України впродовж десятиліть будувалася саме на цьому — через репресії проти письменників, митців, через знищення культурної спадщини.
“Все починається з мови, зі слова. Знищивши це, — не буде нації. Поки в нас є мова, в нас є нація”, — підкреслює військовий.
У повсякденному житті Дмитро не надто часто стикається з подібними ситуаціями, адже його оточення переважно складається зі свідомих людей. Втім, в оточенні незнайомців таке все ж трапляється. Якщо є можливість вступити в розмову, він принципово не мовчить — прямо озвучує свою позицію й намагається пояснити, як навіть одне прослуховування може мати значення. Реакції бувають різні: хтось погоджується, хтось — ні. Але у випадках, коли люди ігнорують наведені аргументи й факти, Дмитро робить для себе простий висновок — це кінець спілкування з людиною.
Творчість як процес і намір бути почутим
Наразі чоловік продовжує активно писати — насамперед пісні. Він працює над новим матеріалом і готується до студійного запису. “Мені це подобається, і дуже важливий момент: коли ти публікуєш пісню й вона може когось надихнути”, — ділиться музикант.
Ідея видати окрему поетичну збірку з віршім йому знайома — він зізнається, що замислювався над цим. Втім, пріоритет для нього залишається незмінним: основна мета — саме музична творчість. Можливість реалізувати поетичну збірку він не відкидає, але радше залишає її на майбутнє як потенційну ідею.
Псевдонім як продовження особистості
Свій творчий псевдонім Дмитро вимовляє просто: RUFOUS. Саме так його знають сьогодні — зокрема і як позивний.
Історія цього імені почалася ще в дитинстві майже випадково. Коли він був малим, просто ввів у перекладач слово “рудий”, і першим варіантом, який з’явився, було “rufous”. Це слово несподівано “прижилося” і з певного моменту стало його ідентифікатором. “З тих пір я Руфус”, — говорить чоловік.
Втім, пошук власного імені в музиці не був лінійним. Був період сумнівів, коли псевдонім здавався дивним або надто неочевидним. Тоді з’явився інший образ — Діма Барні, який виріс із жартівливої згадки в одній із пісень і був підхоплений друзями. Під цим ім’ям Дмитро навіть встиг випустити кілька треків. Однак згодом він відчув потребу повернутися до витоків — до того імені, яке виникло органічно. Нині свою музику він знову випускає під псевдонімом RUFOUS.
“Що мене надихає створювати пісні? Це різні речі: емоції, думки, котрі зі мною. У більшості це те, що мене оточує — те, що я хочу донести до когось, чим я хочу надихнути слухачів із власного життєвого досвіду”, — говорить Дмитро.
“На Донбас” та “BIGDREAM”: музика, яка надихає
Одним із найуспішніших релізів Дмитра стала пісня “На Донбас”. За словами автора, трек набрав близько 5 мільйонів прослуховувань на різних стримінгових платформах — від YouTube Music і Spotify до TikTok і Facebook.
Ідея пісні з’явилася завдяки Максиму Лисенку, співзасновнику бренду “Забой”, який запропонував колаборацію. Дмитро давно був фанатом бренду, тож погодився одразу.
“Ідея пісні була така, щоб надихнути військових воювати. Зараз є багато сумних пісень про війну, але мало таких, які заряджають, які “качові”. Тому ми хотіли створити саме таку пісню”, — згадує RUFOUS.
Для цього автори організували проєкт “062.сквад” — 062, як код Донеччини, символічно підкреслюючи регіональну ідентичність. Пісня була записана на студії, а відео частково знімали в Покровську за участю футбольного руху “Шахтар Донецьк”. Кліп наразі набрав понад 200 тисяч переглядів.
Дмитро особливо цінує момент, коли пісня реально впливає на слухачів. Він пригадує тисячі відео у TikTok, де військові їдуть на різній техніці, слухаючи трек і заряджаючись енергією. “Тільки заради цих моментів було варто робити колаборацію — щоб комусь зробити життя веселіше, підбадьорити, підвищити бойовий дух”, — каже він.
Щодо іншого релізу, “BIGDREAM”, музикант підкреслює мотивуючу складову. Пісня відображає думки про шлях до мети, про саморозвиток, відповідальність за власні слова та вчинки, а також про внутрішні випробування — у кліпі сім персонажів уособлюють сім смертних гріхів, які намагаються відвести його від дороги до мети. “Але, сподіваюся, я дійду до своєї мети”, — розповідає автор треку.
Для Дмитра важливо, щоб музика викликала емоцію в слухачів.
“Якщо пісня викликала будь-яку емоцію — це вже можна вважати вдалою справою. Люди прослухали, витратили час, щоб зрозуміти, що я хотів донести цією піснею”, — пояснює він.
Чоловік також визнає, що, як і будь-яка людина, відчував емоційне вигорання. Вихід із нього він бачить у роботі над собою та пошуку причин, чому це сталося, щоб повернутися до стану натхнення, який приносить радість.
Терикони як символ і послання пісні
В одній із останніх пісень Дмитра — “Повернусь” — особливе місце займає образ териконів. Хоч це лише один із рядків, для музиканта він має символічне значення, водночас гармонійно вписуючись у загальну атмосферу треку. Пісня насамперед про річки Кальміус і Донецк — дві великі водні артерії Донецької області, які стають фоном для відчуття рідного краю та ностальгії за мирним життям.
“Ця пісня певною мірою є способом донести реальність до тих, хто “живе далеко від війни”. У ній закладено декілька речей, щоб люди замислились про те, що вони мають усе завдяки тим воїнам, котрі зараз тримають зброю біля териконів”, — зазначає Дмитро, підкреслюючи, що війна триває не лише на Донбасі.
Він додає, що пісня може змусити хоча б частину слухачів переглянути своє ставлення до воєнних подій та їхнього впливу, адже війна може торкнутися кожного.
Бачення перемоги й майбутнє повернення додому
Дмитро визнає, що питання завершення війни надзвичайно складне і багатовимірне. Для нього перемога перш за все означає кінець бойових дій. Дипломатичні шляхи вирішення війни, за словами військового, можуть слідувати вже після цього, але повна стабілізація ситуації залежатиме і від дій Росії та міжнародного середовища.
“Я більш ніж впевнений, що навіть якщо зараз це закінчиться, то згодом буде ще одна війна — це лише питання часу”, — каже “Руфус”.
Водночас він прагне хоча б тимчасового відновлення нормального життя — повернення до буденності, адаптації та підготовки до будь-яких майбутніх викликів.
Щодо повернення до рідного Краматорська, чоловік говорить, що, ймовірно, не оселиться там знову. Батьки, навпаки, мріють повернутися додому, і Дмитро планує часто навіщати їх, підтримуючи зв’язок із містом і родиною.
Плани на майбутнє й творчі цілі
У цивільному житті він працював у Дніпрі менеджером великого закладу й насолоджувався своєю роботою: “Я кайфував від того, і в мене дещо виходило. Тож до того моменту, поки я не буду повною мірою заробляти кошти на життя музикою, то я, напевно, буду працювати й рухатися у сфері ресторанного бізнесу”.
Дмитро розглядає найближчі п’ять років як поєднання особистих, професійних і патріотичних завдань.
“Оскільки це від мене залежить, я б хотів принести мир, перемогу для України”, — ділиться військовий.
Водночас він планує активно розвивати творчість. “Я б хотів збирати майданчики. Навіть якщо це будуть невеличкі майданчики, але просто зробити тур Україною і співати свої пісні”, — каже музикант. Для нього важливо не лише створювати музику, а й ділитися нею безпосередньо зі слухачами, перетворюючи творчість на живий досвід, який надихає та об’єднує людей.
Читайте також: Коли дитинство закінчується з окупацією. Письменник із Донеччини Марк Бабаревич — про службу в НГУ й книги про війну.
