Яскраво-блакитне небо, жовтий ріпак і щасливі усміхнені українці у вишиванках. Під звуки російських гелікоптерів та гуркоту танків сім’я Литвиненків із Луганської області вирушили в поле. Аліна та Дмитро хотіли відчути себе вільними та довести собі, що вони не підкорилися окупації та ворожому режиму. Цю мить родина закарбувала на знімках.
До Дня вишиванки журналістка видання ТРИБУН поспілкувалася з переселенцями, які поділилися особистими спогадами.
*Примітка: імена та прізвища героїв змінено з міркувань безпеки.
Це було 19 травня 2022 року, у День вишиванки. Дмитро та Аліна Литвиненки разом із сином і двома доньками зважилися на відчайдушний крок. Вони мешкали в окупованому селі на Луганщині (російські війська зайшли туди ще на початку повномасштабного вторгнення), і вийти з дому просто в національному вбранні було небезпечно. Попри блокпости, страх і ризик, родина поїхала в поле, щоб зробити спільне фото на тлі квітучого ріпаку.
Планувати цю поїздку заздалегідь ніхто не збирався. Ідея народилася спонтанно, завдяки Дмитру. Дружина ж була категорично проти: дуже боялася. Та чоловік все ж наполіг. “І зараз у нас є така світлина. Вона чудова”, — каже він.
Дмитро знав, коли того року буде День вишиванки, і заздалегідь помітив, що на полях розцвів ріпак. Він запропонував сім’ї поїхати сфотографуватися на його тлі. Збиралися обережно: дехто з членів родини вдягнув вишиванку вдома, але зверху накинув верхній одяг, щоб ніхто не помітив вбрання. Дехто склав вишиванки в сумку, аби переодягтися вже в полі.
“Я одягнув сорочку й кофту поверх неї, але комірець було трошки видно. Проте тоді спекотно було — довелося трохи розстібнутися”, — згадує чоловік.
По дорозі Литвиненків зупинили на блокпості — російські військові перевірили документи, зазирнули в машину. Найстрашнішим етапом подорожі став саме цей блокпост — родина не знала, зупинять саме їхню машину чи ні.
Співрозмовники розповідають, що військові могли почати обшукувати речі, а там лежали українські наряди.
“Я їхала у вишиванці, замотана в кофті, чоловік теж. Діти одягали вже там… Розуміємо, що це могло закінчитися далеко не хепі-ендом”, — згадує Аліна.
Але того разу пронесло.
Коли автомобіль зупинили й запитали, куди саме прямують Литвиненки, правду вони говорити не стали. Та окупанти, побачивши родину з трьома дітьми, не стали чіплятися. “Коли їде родина з дітьми, це не загострює увагу. Перевірили та й усе”, — розповідає Дмитро. Назад, після фотосесії, авто вже не зупиняли.
У полі сім’я провела приблизно пів години. Чекали, поки вигляне сонце — того травневого дня було хмарно, але з проясненнями. Коли вони нарешті дісталися поля й почали фотографуватися, відчуття були неоднозначними.
“З одного боку — радість і легкість, ніби нічого не змінилося, ніби можна так само вільно виїхати на природу, погуляти, зробити гарні світлини. Але коли в цей момент на трасі з’явилася колона техніки, а над головами летіли гелікоптери, прийшов страх”, — ділиться Аліна.
Вона почала квапити рідних — треба було збиратися та їхати додому. Надовго залишатися в полі ніхто не хотів.
Зворотний шлях був теж важким. Литвиненки їхали з вишиванками в сумці, а телефони рясніли “небезпечними” світлинами.
Коли повернулися додому й показали світлини бабусям, ті ахнули: “Ви що, з глузду з’їхали?! Хіба можна було так через блокпост ризикувати?”
Настрій, попри все, був піднесений. Та сім’я зізнається: тоді вони відчували не тільки радість від вдалого кадру, а й холодок усвідомлення того, на який ризик пішли заради кількох фотографій — у вишиванках, під гелікоптерами, на тлі жовтого ріпаку та блакитного неба.
Для Литвиненків цей вчинок не був публічним жестом спротиву.
“Спротив ми ніде не показували — зробили це для себе. Ми хотіли довести собі, що попри все не підкорилися ворогу, що все одно залишилися відданими Україні”, — каже жінка.
У полі вони боялися не лише військових на блокпостах, а й випадкових свідків — місцевих, які могли побачити їх у національних сорочках і донести ворожим поплічникам. Та все минулося.
“Адреналін і просто незрозумілі змішані відчуття”, — підсумовує Аліна. — І опір, і небажання підкорятися, небажання бути під окупацією. Хотілося, аби все залишалося, як і раніше”.
Ті самі вишиванки, у яких родина ризикувала заради фото на тлі ріпаку, залишилися на Луганщині.
“Лежать у шафі. Бабуся десь заховала”, — кажуть Дмитро та Аліна.
Ці вишиванки родина купила ще в мирні часи. Їх замовляли, дарували, носили на свята. “Вони були завжди з нами — у школах, на концертах”, — розповідає Аліна.
19 травня вони вдяглися по-різному: у когось була червона сорочка з білим орнаментом, у когось — біла з польовими квітами, діти були у вишиванках із рослинним орнаментом на смужці та комірці. Чоловіча вишиванка — блакитна з білим візерунком. А дівчата ще мали віночки — жовто-блакитні, з квітами.
Навіть після яскравих світлин родина не поспішала ділитися ними зі світом. Фотографії зберігали на телефоні, але недовго: їх завантажили на комп’ютер і одразу ж видалили з телефона. “Бо боялися”, — пояснює подружжя. Втім, знімки залишилися в хмарному сховищі. Друкувати світлини ніхто навіть не намагався — в окупації такої можливості не було, та й наражатися на зайву небезпеку ніхто не хотів.
А вересень 2022-го приніс нове випробування. Одного дня до Литвиненків увірвалися озброєні росгвардійці — місцеві колаборанти здали проукраїнських жителів села. Забрали всі гаджети, попросили документи, а Дмитра й Аліну відвезли “на підвал” — у захоплений відділок поліції в сусідньому місті. Допитували довго, але зрештою відпустили. Тоді ж окупанти конфіскували телефони в усіх членів родини, зокрема системний блок із комп’ютера. Світлини на той момент ще не скинули на ПК — Аліна зробила це пізніше. На момент незаконного обшуку вони зберігалися на старому телефоні, який був у старшої доньки. Коли військові РФ увірвалися до будинку, діти встигли заховати свої ґаджети. Зрештою, забрали лише один старий телефон, який був “чистий”. Син віддав його зі словами: “Це в нас із сестрами спільний”. Аліна ж на той час мала інший, новий телефон — без жодного ризикованого фото. “Вони (росіяни — ред.) не запитували дитячі телефони, малеча встигла їх заховати”, — згадує вона. “Безпечний” гаджет теж видав би родину з головою — на ньому діти дивилися розклад в українській школі, онлайн-уроки, у деяких листуваннях були проукраїнські повідомлення.
На запитання, чи наважилися б Литвиненки вдруге на такий ризик — поїхати в окупації фотографуватися у вишиванках, — відповідь не була однозначною. “Хтозна. Залежить від обставин”, — каже Аліна. Річ у тім, що ситуація тоді й зараз — різні речі. У травні 2022 року на блокпостах чергували переважно “ЛНРівці” та мобілізовані, які, за словами співрозмовників, “відсиджувалися там, аби не воювати”. “Як зараз в окупації — там і дрони літають, і перевірки жорсткіші”, — додає жінка. — Але після того, як нас із чоловіком забрали, мабуть, уже задумувалися б, чи варто їхати знову в поле”.
Роками ці фото залишаються родинною таємницею. Та одного разу подружжя наважилося подати один зі знімків на всеукраїнський конкурс вишиванок. І Литвиненки тоді перемогли — сім’я посіла перше місце. Але навіть після цього фотографії ніде не публікували, їх не бачили ні знайомі, ні друзі — лише найближчі люди.
“Доки наші рідні в окупації, ніхто їх публікувати не може. Тому світлини чекають своєї черги. А потім буде великий допис… ”, — зі сльозами на очах розповідає Аліна.
Читайте також: Як зберегти культурну спадщину регіону під час війни: інтерв’ю зі співавторкою книги “Вишиті сорочки Луганщини”.
