Аліна Сметанкіна – фотографиня зі Слов’янська. Вона відкрила в місті першу фотостудію та сервіс оренди суконь. Через повномасштабне вторгнення дівчина переїхала в Ужгород, а згодом – за кордон, у французьке місто Ніцца. Там вона продовжує активно розвиватися у своїй сфері.
Кореспондентці ТРИБУН Аліна розповіла про свою творчість та життя на Лазурному узбережжі.
За освітою дівчина – міжнародна економістка, навчалася в Донецькому національному університеті. Червоний диплом та амбіції підштовхнули її будувати кар’єру за фахом, але в 2014 році, коли війна вперше прийшла в життя багатьох українців, усе змінилося. Тоді ще 18-річна дівчина повернулася з улюбленого Донецька до батьків у Слов’янськ і саме там її захопило фотографування.
“Ті, хто бачив мої фото тоді ще у «ВКонтакті», почали самі записуватись на фотосесії. Відтоді усе закрутилось само собою, адже все робилося з любов’ю та неймовірною жагою розвиватись у рідному місті”, – згадує Аліна.
У Слов’янську дівчина була відомою як сімейна та весільна фотографиня. Згодом вона відкрила першу в місті фотостудію, потім ще одну. Також вона заснувала сервіс оренди суконь та організовувала фотодні.
Це було захоплення, яке переросло в справжню справу життя.
Аліна зазначила, що вона любила подорожувати світом, але ніколи не мріяла переїхати з рідного міста.
“Але знову прийшла війна. Ми з сім’єю, як і тисячі інших українців, наприкінці лютого 2022 року зібрали найнеобхідніше і спершу виїхали до Святогірська, а згодом – в Ужгород. У моїй студії залишилися і обладнання, і сотні квітів, які я готувала для зйомок на честь весни. Лише через кілька місяців в Ужгороді я знову взялася до роботи, бо на початку була зосереджена на тому, щоб допомагати іншим”, – розповіла дівчина.
За її словами, Ужгород дав відчуття відносної безпеки і натхнення спробувати себе в новій справі, пов’язаній з фотографією. Разом зі своїм нареченим вона почала займатися маркетингом і зрештою працювати з однією з провідних мереж готелів. Аліна займалася контентом, а її наречений – просуванням.
“Це був новий етап, але ми відчували, що треба йти далі. Так я опинилася на Лазурному узбережжі, в Ніцці. Це місто обране не випадково: крім розкішної природи і розвиненої інфраструктури, тут є високий попит на фотопослуги. Усі мої клієнти в Ніцці знайшли мене в Instagram через портфоліо без жодної реклами”, – поділилася дівчина.
Аліна переїхала у Францію пів року тому, але серед її клієнтів вже є не тільки українці, а й туристи з інших країн. Деякі зйомки фотографиня проводила повністю англійською, а в майбутньому планує вивчити французьку, щоб працювати й з місцевими.
Менталітет французів, за словами дівчини, відрізняється від нашого, і жарти про французьку бюрократію виявилися зовсім не жартами. Зокрема, на Лазурному узбережжі, де живе Аліна, деякі речі, як-от отримання офіційних документів чи відкриття банківського рахунку, стають справжнім викликом. А оренда житла – це взагалі ще той квест, навіть коли маєш на це кошти.
“Цей регіон точно не місце для тих, хто хоче просто скористатися виплатами й безкоштовним житлом, його тут просто немає. Сюди приїжджають мотивовані люди, які планують працювати й розвиватися, і мені це дуже імпонує”, – зауважила фотографиня.
Водночас у місті сформувалося сильне українське ком'юніті і є чимало чатів, де можна знайти відповіді на будь-які питання. Розібратись з усім дуже допомагають волонтери та українські організації, як-от AFUCA, що активно підтримують українців у Франції.
Аліна розповіла, що у Франції виплати для українських біженців становлять близько 200 євро на місяць, іноді трохи більше, якщо пощастить знайти житло з офіційним контрактом. У такому випадку можна оформити договір на часткову компенсацію оренди від держави, проте не всі власники погоджуються на це. Наприклад, у Парижі надають українцям на перший час житло в гуртожитку, але на Лазурному узбережжі такого наразі немає. Держава також надає безкоштовне медичне страхування та можливість безкоштовного проїзду на електричках.
“Отримати тимчасовий захист на Лазурному узбережжі – непросто. Це може зайняти кілька місяців, а на цей час потрібно десь жити. Проблема в тому, що без тимчасового захисту орендувати житло неможливо. Виходить таке замкнене коло. І це лише один з прикладів. Тому, якщо плануєте приїхати сюди, у вас має бути житло, де можна тимчасово зупинитися. Ми перший час знімали квартиру навпіл з друзями. У них вже були документи на той момент, тому вони змогли орендувати. За цей час ми зробили собі документи та знайшли інше житло”, – розповіла дівчина.
Так склалося, що фотографині довелося починати з нуля втретє. Зізнається, що складно, але коли є мотивація, то з’являються й сили.
“Вдома було все – свій простір, клієнтська база, запис на місяці вперед. Тому напрацьовувати авторитет знову дуже нелегко. Але куди б ми не поїхали, ми завжди беремо з собою себе. І коли це таке було, щоб українці з Донбасу здавалися?”, – каже Аліна.
Про повернення до рідного Слов’янська дівчині говорити важко, але, все ж, вона мріє про вільний і щасливий український Донбас, який розвивається, як і вона.
“На моїх фото тепер з'явилися Приморські Альпи та Середземне море, розкішні готелі та яхти, але я обов'язково всім розповідаю про красоти моїх рідних країв: Білокузьминівських скель, гори Карачун, Курдюмівського кар'єру, святогірських гір та лісів”, – з теплотою підсумувала Аліна.
