Донеччина — не лише про шахти й терикони, не Кобзон та Анна Ахметова, а десятки талановитих художників, письменників, митців. Радянська пропаганда свого часу робила усе, аби покоління українців сходу забули їхні прізвища.
Згадати їх виданню ТРИБУН допомогла історикиня Наталя Михальченко.
Наталя Михальченко родом з Донецька. У 2014 році почала мешкати у Дніпрі та створила власний популярний блог. Разом із тим багато подорожувала Донецькою та Луганською областями до повномасштабного вторгнення — висвітлювала історичне минуле й культурне сучасне, показувала Донбас таким, яким його знають місцеві, та руйнувала сталі стереотипи щодо мешканців. Нині вона продовжує популяризувати український схід через свій блог.
Зі своєю історією
“В традиції пострадянських часів тема мистецтва на Донеччині залишалася і залишається, на жаль, і зараз для багатьох такою терра інкогніта. І якщо ми питаємо, що ж було за мистецтво, культура і які художники, які скульптури, фотографи, живописці творили на Донеччині, зазвичай згадується щось радянське, індустріальне, щось пропагандистське. Ну хіба що там можуть згадати Кобзона та Анну Ахметову в рамках приколу і не більше того”, — говорить історикиня Наталя Михальченко.
Саме тому фахівчиня вважає за потрібне розвінчувати радянські міфи.
“Будемо відверті: з Донеччини походить велика кількість дуже цікавих українських митців. Якщо говорити про той період з минулого, про який зберіглося найбільше письмових згадок, де ми знаємо авторів мистецьких творів, то це козацтво”, — зазначає історикиня.
Вона нагадує, що Донеччина була частиною козацького краю, її землі входили до території Війська Запорозького.
“Тому фактично все, що ми можемо згадувати про козаччину, про козацькі поселення, про козацькі слободи, стосується цієї землі, тобто Слобідська Україна. І назва її ніби натякає, що слободи, поселення, форти — це було також тут. Це видно на картинах Сергія Васильківського — я навіть знайшла дві картини про козака в степу і козаків в степу. Якщо придивитися, то на одній картині на задньому фоні є навіть кам’яна баба, а невід'ємним атрибутом обох зображень є кургани”.
Пані Наталя припускає, що це можуть бути землі Причорномор'я.
“До мистецтва, до його проявів, безумовно, відносяться й багато релігійних творів, у тому числі натільні козацькі хрести, які були дуже розповсюджені у 16-19 століттях. І от одна з колекцій міста Краматорська та Слов'янського району — дуже яскрава” — говорить історикиня та показує ілюстрації.
Говорячи про мистецтво часів козацтва, не можна не згадати архітектуру.
“Пам'яткою українського козацького бароко є Святогірська лавра. За переказами, ще у 18-19 століттях тут селилися ченці, що втекли з Візантії від переслідувань іконоборців. Святогірськ минулого року було тимчасово окуповано, але українські військові його звільнили. Наразі неподалік точаться бої”.
Вона зазначає, що від початку монастир виконував фортифікаційну функцію.
Революційний період
Пізніше, в 1927 році, поруч із лаврою з’явився пам’ятник з елементами кубізму радянському партійному і державному діячеві Артему. В рамках декомунізації його нещодавно було перейменовано на "Пам’ятник авторства видатного скульптора Івана Петровича Кавалерідзе".
“Автор — видатний український скульптор грузинського походження Іван Кавалерідзе. Він творив на початку двадцятого сторіччя.Серед його найбільш знакових робіт —пам'ятник Шевченку в Ромнах та Ольга, Андрій, Кирило і Мефодій на площі біля Михайлівського собору в Києві”, — розповідає історикиня.
Вона також зазначає, що всі роботи видатного митця є цінними. Якщо говорити про цю статую, то вона має певний бекграунд.
“Якщо би автор не присвятив її революціонеру, то сам по собі пам'ятник — неймовірна робота! 28 вісім метрів, 800 тонн бетону на крейдяній скелі. Щодо її долі точилися дискусії, але все ж таки було прийнято рішення зберегти монумент, перейменувавши в рамках декомунізації”.
В сучасному Бахмуті був ще один пам’ятник Артему, тільки вищий за святогірський. Його було зруйновано під час другої світової війни.
Соляні пам’ятки
“Говорячі про монументальні пам'ятки, неможливо не згадати Соледар. В підземних соляних рудниках, що існували здавна та закарбовані в історії, штольні перетворилися на справжній музей. В одному залі під землею є і футбольне поле, церква, концертний зал, де симфонічний оркестр давав концерт, соляні скульптури та картини, різьблені на стінах. Відкриті були такі соляні музеї в двадцятому сторіччі й діяли до повномасштабного вторгнення”.
У соляних шахтах залишалося багато цікавого з мистецького погляду.
“Ми будемо вірити, що вони збережуться і після деокупації цієї території. Як мінімум, запасів солі вистачить ще на дуже багато поколінь, тому шахти ці мають перспективу. А от що буде із мистецтвом, подивимось”, — говорить Наталя Михальченко.
Чумацький шлях свого часу зобразив на картинах Архип Куїнджі.
“Одним з продуктів, які чумаки багато перевозили по Україні, була сіль у тому числі. Тому вони потрапили на картини Куїнджі неспроста”.
Не вкрадений художник
Архип Куїнджі був українським художником грецького походження, уродженцем Маріуполя. Цей художник — один з тих, кого намагається привласнити Росія і називає його “російським”.
“Він народився у Маріуполі, багато часу там провів. Дуже багато зображував саме Україну і околиці Маріуполя, Слобожанщину, Приазов'я, Причорномор'я. І дуже багато його робіт зберігалися в Україні навіть до останніх часів. Але частина з них, що знаходилися в Херсоні, були вивезені під час останніх окупацій, частина залишилася в Донецьку. І з чотирнадцятого року ми не маємо до них доступу. А музей Архипа Куїнджі в Маріуполі було зруйновано минулого року. Там не було його живописних робіт, але були ескізи, оригінали і копії робіт. Їх так само ми наразі вважаємо тимчасово втраченими”, — детально розповідає історикиня.
Пальма Мерцалова
“Пальма цікава тим, що була виконана з однієї залізничної рейки у 1895 році в Донецьку ковалем юзівського металургійного заводу”, — розповідає пані Наталя.
Скульптура заввишки 3,53 метри була виконана лише молотом та зубилом, як зазначають старі джерела. У 1900 р. на Міжнародній промисловій виставці в Парижі премію Гран-прі було присуджено саме сталевій пальмі. Нині оригінал скульптури “Пальми Мерцалова” зберігається в музеї Гірничого інституту в Санкт-Петербурзі. А одна з копій зустрічає людей на львівському вокзалі.
“Я думаю, що згодом ця пальма буде переосмислена, як і чимало інших пам’яток. Але це після закінчення війни”, — говорить історикиня.
Зазначимо, що 17 серпня 1999 року за результатами конкурсу сесія Донецької обласної ради затвердила герб Донецької області, центральним елементом якого є пальма Мерцалова.
Шахтарський образ
Зазвичай пам’ятки шахтарству носили чоловічій образ, але на шахтах працювали і жінки в тому числі.
"Ось цей трохи романтичний, а між тим дуже живописний образ, був створений Аллою Горською, українською шістдесятницею, художницею-монументалісткою, яка велику частину своєї творчості присвятила українському сходу”.
Мисткиня родом з Криму, мешкала в Києві в юнацтві, а потім зі своїм чоловіком, Віктором Зарецьким, який походив зі сходу, присвятила значну частину своєї творчості Донбасу.
“Ось цей монумент з шахтарями, які, як на мене, нагадують Прометея, активно використовувався в пропаганді свого часу. Але оцей їх образ і те, що навколо них знаходиться, — це вже щось казкове, це щось міфологічне. Як і на більшості робіт Горської”.
Ця мозаїка прикрашає одну зі шкіл у Донецьку.
“Творчість Горської дуже різнобарвна, а її образи подекуди зовсім не типові для шістдесятників”, — зазначає пані Наталя.
Минулого року в Маріуполі були знищені дві з мозаїк Алли Горської під час блокади міста - Боривітер та Древо життя.
“Взагалі вся творчість Горської на українському сході — це такий суцільний біль, тому що знищили практично повністю”, — говорить історикиня.
Десятиліттями ім’я Алли Горської було забороненим через її активну позицію, любов до мови та власне бачення України. Її вбивство у 1970 році було сплановано КДБ, а роки потому росіяни прийшли знищувати її творчість на сході.
Про більш сучасну історію мистецтва Донеччини читайте у наступних матеріалах ТРИБУН.
