Анастасія Паршина – мисткиня з Нью-Йорка, що на Донеччині. Після початку повномасштабної війни вона була вимушена переїхати на Черкащину, де почала присвячувати картини рідному місту та українським традиціям.
Виданню ТРИБУН Анастасія розповіла про свій шлях у мистецтві, зміну поглядів на життя через повномасштабну війну та ідею картини, присвяченої рідному місту.
Творчість завжди займала перше місце в житті Анастасії. Вона згадує, ще з дитинства їй подобалось малювання, але пріоритету ця діяльність набула, коли дівчині виповнилося 13-15 років:
“Малювання для мене було навіть важливішим за школу. Саме тому після закінчення 9 класу я вступила до Краматорського фахового коледжу технологій та дизайну”.
Повномасштабну війну дівчина зустріла в гуртожитку в Краматорську, де вона разом зі своєї подругою прокинулася від гучних вибухів.
“Спочатку ми злякалися вибухів, потім – криків, паніки та стукоту у двері. Перші тижні я провела в тому ж гуртожитку, майже не покидаючи його підвалу. Потім мене забрали батьки додому, де я прожила наступні 7 місяців, адже не мала можливості залишити небезпечну територію. Згодом знайшлись волонтери, які вивезли мене до гуртожитку в Черкаси, тож тут я залишаюсь і сьогодні”, – розповідає дівчина.
Анастасія також додає про зміну своїх поглядів, які відбулися внаслідок пережитих подій:
Війна колосально змінила моє бачення світу. Тепер у мене зовсім інші проблеми та думки, ніж у мирний час. Сторонні люди кажуть, що мої картини трагічні і сумні, а хтось - що вони занадто серйозні як для робіт молодої дівчини. Але проаналізувавши їх, можна зрозуміти, що вони не мають однозначно позитивного чи негативного забарвлення. Будь-яка картина, як і людина, не може бути чисто “чорною” або “білою”. На це завжди є багато кольорів, багато сенсів, багато трактувань.
Нью-Йорк – рідне місто дівчини. Там вона прожила все своє життя до повномасштабного вторгнення і саме там розпочала свою творчу діяльність.
“Я обожнювала своє місто перш за все за природу, бо могла будь-коли усамітнитися в парку, полі або в іншому затишному місці серед дерев. Тепер дуже не вистачає того єднання з рідною землею, бо тоді, коли я була наодинці, – не відчувала самотності. Зараз я майже не читаю новини з дому, бо, отримавши погане повідомлення, багато часу витрачаю, аби “перетравлювати” його. Думки про моє містечко не дають мені жити тут і зараз. Відчуваю безсилля, бо не можу ніяк цьому зарадити”, – каже донеччанка.
Свої емоції та думки про жахливі події, які відбуваються на тлі російсько-української війни, Анастасія намагається передати через свої картини.
“Коли я переживаю біль втрати – завжди малюю. Також надихаюсь життям: люди, слова, квіти, погода, побут. В будь-чому я здатна бачити мистецтво – це моя найсильніша здібність. Не кожна моя картина зображує мої переживання або візуалізує війну, але абсолютно в кожному моєму мазку пензля є та вся лють, весь розпач, який я відчуваю зараз. Я малюю в першу чергу тому, що це - спосіб сказати світові про почуття, донести те, на що бракує слів.
Мистецтво – найпотужніший спосіб донесення інформації. Саме творчість в будь-якому її прояві робить нас людьми, які спроможні насолоджуватись, створювати та аналізувати”, – каже мисткиня.
Ідея вподобаної багатьма донеччанами картини “Я люблю Нью-Йорк” дівчині спала на думку несподівано:
“Ввечері, коли я вже збиралась лягати спати, цей образ з’явився в моїй голові. Тож я одразу почала втілювати його на папері. В центрі зобразила стелу “Я люблю Нью-Йорк”, яка стояла в парку біля мого дому. Навколо – фрагменти, образи, які демонструють, який біль переживає зараз моя рідна земля. Зруйнована статуя, яка стояла біля Будинку Культури і яку я так обожнювала в дитинстві, колись була “Червоною Шапочкою”. Зупинка “Фенольна” – кінцева зупинка на залізничній станції, по рейкам якої я могла поїхати куди завгодно. Будинки були змальовані з фотографій, які я знайшла в новинах про мій Нью-Йорк. Все це – сукупність образів, що демонструють розтрощену багатоповерхівку та зруйнований приватний будинок.
Деталі навмисно намальовані криво та неприємно для людського ока, щоб викликати почуття дискомфорту, показати, що колись теплі та затишні будинки вже не є тими безпечними місцями, де росли діти, куди люди поверталися з роботи, мріяли та будували плани на майбутнє”, – розповідає дівчина.
Анастасія каже, що, опублікувавши картину у себе на сторінці в соціальних мережі, вона отримала багато підтримки та добрих слів: люди відреагували на неї дуже тепло. Також художниця відправила цю роботу на виставку “Нескорене прикордоння”, яка відбудеться в місті шостка Сумської області з 2.08.2024 по 14.09.2024.
Зміна матеріалів, з якими працює Анастасія, вже декілька років допомагає їй не вигорати та завжди мати натхнення на створення мистецтва:
“Тривалий час малюю олівцями – час взятися за акрил. Набридли фарби – беру графічний планшет. Також я завжди змінюю формати моїх робіт: від маленьких замальовок в блокноті до серйозних картин на великих полотнах. До того ж, мої очі кожен день бачать багато інформації, а мій мозок генерує ідеї. Моя справа – втілювати це в життя та показувати людям”.
Про свої плани та мрії донеччанка говорить впевнено. Перш за все – повернення додому та творчість:
Я точно повернусь додому. Через рік або через десять років, але точно повернусь. Я не знаю, в якому стані зараз мій будинок, а останні новини, які я про нього чула, зовсім не радують. Тому залишається тільки сподіватись, що не стане гірше.
Щодо творчості, то я завжди мріяла малювати книжкові обкладинки та ілюстрації. Дуже хочеться, щоб популярна продукція мала моє оздоблення. Також хотіла б продавати свої витвори мистецтва за кордоном, щоб в кожному куточку планети була частинка мене та мого життя.
Читайте також: “Допомагаю Україні, бо хочу додому”, – волонтерка з Луганщини паяє дрони для ЗСУ
