Поліна Ярова – поетеса та філологиня, яка з повномасштабним вторгенням була змушена покинути свій дім у Сєвєродонецьку та переїхати до Полтави. Згодом вона почала присвячувати свою творчість рідному місту, брати участь у декламуванні власної поезії на місцевих мистецьких заходах, де має змогу висловити всю свою любов та тугу за домівкою.
Про перші кроки у поезії, історію написання вірша, присвяченого Сєвєродонецьку, та про творче життя в Полтаві мисткиня розповіла виданню ТРИБУН.
Ще змалечку Поліна любила літературу, поезію, але, за її словами, серйозні вірші почала писати у більш свідомому віці – в 12 років.
“Це були сумні вірші про нещасливе кохання. Тоді я думала, що модно про сум писати. Дещо пізніше, – я вже була у стосунках, – присвячувала твори своєму коханому, а він покладав ці рядки на музику. Так з'являлися пісні. Але ці вірші я більше ніколи не згадую, бо писала у ті часи російською”, – каже поетеса.
Сєвєродончанка розповідає, що від початку повномасштабної війни вимушено переїжджала у різні куточки України та згодом зупинилася на Полтавщині у 2023. Перший рік вторгнення провела у суцільній апатії. Поліна контактувала тільки з декількома знайомими з минулого та майже ніколи не залишала нову домівку.
“Пізніше я дізналася про клуб психологічної підтримки для переселенців і стала туди навідуватися, лекції слухати. Але навіть це для мене було надто важким. Їхати пів години в Полтаву ставало великим стресом, але і залишатися в чотирьох стінах я теж не хотіла”.
Вже за рік Поліна почала писати вірші українською. Спочатку писала про війну, але згодом почала присвячувати свої вірші суспільним проблемам, додаючи до їхнього змісту сатири.
“Якщо б я продовжила писати про війну, то просто загнала би себе у моральні тортури та взагалі покинула б поезію”, – каже дівчина.
Вже тоді поетеса вирішила заявити про себе та своє захоплення – вперше взяла участь у мистецькому заході в полтавському обласному молодіжному центрі, де презентувала свій вірш, присвячений Сєвєродонецьку.
Розбитий минулого тижня ліхтар.
Собачий лай відлунює від стін домів.
Череда кволих призахідних хмар.
Друже, ми не бачились вже сотні днів.
Знаєш, стільки усього трапилось...
Щоб розповісти й ночі не вистачить.
Іноді здавалось щастя розчинилося,
І серце зморене кровоточить…
Гуляла невідомими полтавськими вулицями,
У кожному закутку виглядала твою тінь,
Думала, блукаєш десь околицями,
Ховаєшся, відходиш від потрясінь..
У завішаних вікнах немає знайомих облич,
І тих котів біля під'їзду, що муркотіли.
У звуках Полтави я чую палкий клич,
До мене твої панельки голосили.
Навіть у озері твоє відображення,
(Місяць на небі вже.. наче як твій)
Не дивись так сумно-ображено,
Я вірю, ти точно зустрінеш живий.
Цей вірш Поліна Ярова написала на природі, в лісі. Вона говорить, що саме там почувала себе вільно:
“На природі в самотності я могла виражати всі свої емоції, декламувати в голос, розмовляти сама з собою та не відчувати, що хтось може почути або спостерігати. І потім я писала про свої емоції, про те, що відчуваю себе порожньою, покинутою, чужою в іншому місті. Чужі обличчя в завішених вікнах, інші відображення в озері… Це відсилка до Чистого – я любила дивитися, як виблискує в його водах нічне небо.
Дописуючи ці рядки, я плакала, просто ревіла. Це мій найкращий вірш, присвячений Сєвєродонецьку, бо розумію, наскільки він щирий, адже через нього я змогла передати весь смуток, самотність, біль. Цей твір – надія зустрітися зі своїм містом знову, з моїм давнім другом, котрий чекає”.
Дівчина каже, що адаптація до вимушеного життя у новому місті, мабуть, ніколи до неї не прийде:
“Не можу звикнути, що я живу не в своїй квартирі. Скільки б часу не минуло, я все одно знову починаю сумувати, згадувати все до деталей. Яким би у мене зараз не було щасливим та насиченим життя тут – я втратила все там. Це – інше, ніж починати життя з чистого аркушу. Це – починати життя з випаленого аркушу”.
Вже після того, як вперше заявила про себе на літературному заході, сєвєродончанка почала більше творити, писати, й знайшла ще одну сферу, в якій прагне працювати, – графічний дизайн. Також дівчина стала співорганізаторкою мистецьких вечорів в творчій організації “Літератури Немає” і стала запрошеною поетесою на їхніх наступних заходах. Головна ідея цих вечорів – щоб митці створювали свою реальність і були поза межами звичайної, буденної літератури.
“Хочу, щоб люди побачили мій світ через поезію. Але це не означає, що я прагну мати багато фанатів. Також поетичне мистецтво дає мені можливість заявити про себе та зрозуміти, що я здатна бути не тільки слухачем, але й бути на сцені”, – каже поетеса.
Свої твори мисткиня поки що публікує тільки на своїй особистій сторінці в Instagram. Там же вона залишила відгук на книгу Світлани Ославської “Сєверодонецьк. Репортажі з минулого”. Каже, що авторка дуже добре розкрила багато моментів Сєвєродонецька, але, на її думку, не його атмосферу.
“Вона наче показала місто таким, куди ти повернешся та відчуєш апатію. Але Сєвєродонецьк – це не місце нудьги та сірості. Так, можливо, хотілося б чогось більшого, але якщо звертати увагу на деталі, то складається зовсім інше враження.
Ось, наприклад, у Полтаві, де я зараз проживаю, немає таких фонтанів як у Сєвєродонецьку, а у нас вони завжди були, – усміхається дівчина та продовжує, – і наче це дрібниці, але вони створюють теплу атмосферу міста: в мене вдома був завжди чистий двір, в маленьких магазинах поруч з домом постійно бачила усміхнених людей, яких я не знала, а вони знали про мене все. Так, в Сєвєродонецьку немає атракціонів та визначних місць, але це точно не те місто, з якого хочеться поїхати”.
Про свої цілі стосовно творчості Поліна Ярова розповідає мрійливо:
“Я не ставлю за мету видати збірку. Моя мета – зібрати навколо моєї творчості людей, які шануватимуть та цитуватимуть її. Так, я обожнюю, коли люди цитують мої рядки. В мене є вірш, де є такі слова: «Знаєш, чому насправді йде злива?». Приємно, коли люди згадують ці рядки, йдучи вулицею під дощем. Ось це для мене цінніше, ніж створення власної збірки”.
Також поетеса ділиться своїм баченням рідного міста після його можливої деокупації та запевняє, що люди обов'язково повернуться додому.
“Це буде дуже болючий момент, коли мешканці Сєвєродонецька побачать руйнування на власні очі. Але я впевнена, це їх не зупинить – вони почнуть відбудовувати місто: приберуть все нагромадження від росіян, всі ці «совєцькі» їдальні… Через роки місто все одно оживе, бо там будемо ми – люди, які його люблять”.
Читайте також: “Схід для мене – це невичерпне джерело натхнення”, – художниця з Луганська Катерина Алійник
