Катерина Алійник – художниця з Луганська, яку спіткала війна ще коли їй було 15 років. Через це їй довелося покинути домівку та переїхати до Києва. З того часу дівчина здебільшого працює з темами війни та окупації через образи природи та неантропоцентричну оптику.
Про це Катерина Алійник розповіла виданню ТРИБУН.
“До 2014 року я жила у декількох населених пунктах Донбасу, і всі вони знаходяться серед природи. 5 років ходила у художню школу. З рідного краю я виїхала, коли мені було 15. Хоча не можу сказати, що дитяче та підліткове життя у мене було недобре. Навпаки, воно було досить щасливим. Я досі люблю Луганськ через позитивний досвід життя там. Виростати на природі – одна з тих щасливих випадковостей”, – каже дівчина.
Катерина зазначає, що Луганськ мав великий потенціал стати осередком культури як на сході, так і в межах всієї України.
“Коли у Луганську розвивались різні ініціативи, – в Україні цього було мало, якщо не говорити про Київ чи Харків. Тому мені здається, що рідне місто разом з іншими не такими великими, починало гарно розвиватися та мало цей шанс – стати одним з вагомих у сфері культури”, – стверджує художниця.
А сама Катерина стала художницею через війну.
“З приходом Росії все заплановане посипалось…Кілька років у Луганську я вчила китайську мову, тож мала стати перекладачкою. Звісно, я була не байдужа й до малювання. Мріяла стати художницею ще з 7-го класу школи. Але тоді це було як хобі, бо мама хотіла для мене більш серйозної професії. А коли почалася війна, вона стала м’якшою до мене та дозволила вступити до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві. У 2014 році я переїхала в Рівне, щоб довчитися в школі, та готувалася до вступу на живопис”, – розповідає мисткиня.
Вступ для дівчини був складним етапом, адже, за її словами, на той час вона ледь малювала олійними фарбами. А інші абітурієнти в більшості вступали після худовніх коледжів, маючи певні знання.
“Під кінець другого курсу, коли я тільки почала докладно опановувати матеріал, зрозуміла, що не хочу вивчати той тип малювання, який нам викладали. Тоді майже перестала ходити на заняття та більше дивилась на те, що роблять студенти навколо. Я б сказала, що перші 2 роки вчилася більше у друзів, а потім – сама по собі. Пробувала щось нове, різне. Зараз я повернулась до олії після років акрилу”.
У 2018 році Катерина почала відвідувати виставки сучасного мистецтва.
“У мене була певна криза, коли я зрозуміла, що з тим, що я роблю у НАОМА, у мене немає великих перспектив. А дізнавшись про сучасне мистецтво, почала слідкувати за митцями, чиї роботи торкалися моєї душі. Після 2014 року я все ще їздила до Луганська. Спостерігала, як змінюється місто, як міняються люди, які там залишались. Допоки у 2019 році мені не заборонили проїзд через київську прописку. Зрозуміла, що я втратила хоч якийсь доступ до рідної домівки, тож з тих пір її я тільки уявляла. Це й призвело до появи серії моїх картин, присвячених Луганську”.
“На картинах зображений підземний ріст – як коріння у рослин. Воно невидиме, але рости не припиняє. Це я інтерпретувала як тяглість війни на сході з 2014 року та окупації частини Луганщини та Донеччини. Образи деяких корінців нагадують бойові снаряди, частини тіла, органи. Також я багато думала про екологію, наслідки війни, які поглинає земля. Комплексно це вилилось в мої роботи – похмурі, корінні структури. З цієї серії я почала працювати з темою Луганщини та Донеччини”, – говорить художниця.
Майже всі роботи Алійник стосуються сходу. Зокрема, серія з 7 картин у стилі “Close-up” про землі Донбасу. Кілька з них називаються “Ukrainian garden”, “Ukrainian river”.
“Пейзаж довго не зберігає сліди трагедії, він відновлюється. А «Close-up» фокусується на деталях, виявляє присутність чи наслідки трагедії. Я багато думала, що споглядання природи в присутності війни – це одне з найчуттєвіших переживань в моєму житті. Важко дивитись на байдужість природи до людського горя. Тож я зобразила різнокольорову красу природи і трагедію одночасно”, – зазначає Катерина.
На думку художниці, українські митці будуть ще довго продовжувати творити на тему сходу, особливо ті, для кого цей край рідний.
“Багато для кого схід – це власна історія та власна трагедія. Мене ця тема ніколи не покидає. Інколи вражає, наскільки різноманітно можна показати проблеми чи переваги залежно від того, як подивитися на тему. Для мене схід – невичерпне джерело енергії та натхнення. Для багатьох схід – це щось незвідане. Маю на увазі – для жителів інших регіонів. І чим далі, тим менше шансів подивитися, що це за край та чим він живе. Нещодавно я писала текст та зазначила, що неможливість розділити горе не так страшно, як неможливість розділити красу. Мої роботи – про красу Донбасу, в тому числі, про яку ніхто не знає, бо здебільшого, асоціації з ним в усіх якісь жахливі”, – говорить луганчанка. Роботи дівчини часто виставляються й за кордоном.
“Я рідко відвідую закордонні виставки, де присутні мої картини. Їх я бачу вже на фото. Нещодавно я брала участь в празькому бієнале. Там я виступала з перформансом і показувала картини. На такі визначні події я, звісно, знаходжу час поїхати”.
Алійник каже й про роботу кураторки Наташі Чичасової та митця Дмитра Чепурного.
“З Наташою у нас багато спільних, цікавих тем для обговорень про наш рідний край. З нею ми випустили й спільну книгу. Дуже поважаю цю людину. З Дмитром у мене також неодноразово були плідні розмови, які наштовхують на різні роздуми, за які, я йому також вдячна. Він і надалі продовжує працювати у цій темі. Звісно, це така сфера, коли ти іноді й сам від себе втомлюєшся, але важливо продовжувати”.
Багато митців працюють під впливом інших, більш досвідчених спеціалістів у тому чи іншому напрямку. Але Катерина зазначає, що на неї більше за все вплинув власний досвід.
“Я спираюсь на свої враження. Я б сказала, що це найбільш автономна інтимна сфера мого життя. Сюди я навіть в голові нікого не допускаю. Але все ж на моє кар’єрне становлення, вплинуло й оточення. Наприклад, Леся Хоменко та Альона Каравай, які нас прихистили на початку повномасштабного вторгнення з іншими художниками на резиденції. Завдяки їм я тоді змогла доволі швидко здобути видимість, мала змогу брати участь виставках і вирости в мистецтві – зараз я відчуваю себе його частиною”, – стверджує художниця.
Спільно з донеччанкою Наташою Чичасовою Катерина створила книгу під назвою “Колективні фантазії та восточные ресурсы”.
“Нещодавно ми з нею згадували цю книгу і зрозуміли, що це документ дуже конкретного проміжку часу. Її видали у січні 2023 року, а саме наповнення готували взимку 2022. На той момент метою цієї книги було розказати про Донбас через універсальний людський досвід – про дім, сад, нашу роботу, землю. Також на меті було торкнутися стереотипів про Луганщину та Донеччину та мешканців цих областей”, – розповідає дівчина.
“За ці роки, розповідаючи про Луганськ, я не особливо багато вибачалась, але багато виправдовувалась. Передусім за те, що я туди їжджу, і що моя сім’я залишилася там. Хоч сім’я і просила поменше говорити, звідки я, але я завжди говорила з гордістю й певним викликом: «І що?». Завжди хотілося справедливого ставлення до своєї сім’ї, яка всі ці роки чекає повернення Луганська в Україну…”, – цитата з книги “Колективні фантазії та восточные ресурсы”.
Художниця каже, що їй потрібні роки, аби докупи зібрати ті чи інші періоди свого життя, пережитий досвід та лаконічно вилити це у мистецтві.
“Моя рефлексія триває довго. Років 5 мені треба було, щоб в голові остаточно все зібралося в чіткі зв'язки різних образів. Я майже не створюю роботи на сьогоденні, актуальні теми. Не роблю це швидко, адже розумію, що для усвідомлення потрібно дійсно багато часу”, – додає дівчина.
Власна книга – те, до чого йде Катерина Алійник.
“Ще два роки тому я подумала, що буде класно видати книгу. Тож весь цей час, шматочками я її пишу. Дуже повільно, ривками, але пишу”.
На жаль, війна формувала мою особистість, бо спіткала мене у досить юному віці. Зараз я намагаюсь трохи вирвати себе з текстур війни, в яких я застрягла. Не відмежуватися від неї, а поглибитись та зрозуміти, хто я насправді
Читайте також: Живописиця Карина Синиця: “Через мистецтво я намагаюсь говорити про свої почуття”
