У Німеччині знайшли прихисток від війни з Росією понад 1,5 мільйона українців. Це набагато більше, ніж в усіх інших країнах Європи. І хоч навколо чимало історій успіху наших співвітчизників, все не так легко й протористо, як здається зі сторони.
Про адаптацію на чужині, дорослішання доньки, мрії про Україну та власні переживання — далі у розповіді Даші Редіної для видання ТРИБУН.
Життя до повномасштабного вторгнення
Даша родом з села на Донеччині, навчалася в Луганську, а після народження донечки переїхала до чоловіка у Кременчук.
“Я переїхала на Полтавщину в 2012 році з народженням Аліси, але продовжувала навчання на заочній формі спочатку у Луганську, а після його окупації - у Сєвєродонецьку, у СНУ імені Володимира Даля за спеціальністю “журналістика”. Хочу поділитися спогадами про 2014 рік, бо у мене саме тоді вперше з’явився острах війни”, — ділиться дівчина.
В червні 2014 року Даша приїхала в Луганськ складати сесію.
“Це була літня сесія. Не зважаючи на те, що мені казали, що почалася війна, що на кварталі Мирному обстріли, я не могла в це повірити. Я була дуже щаслива побачити Луганськ. Я пам'ятаю, що була в ейфорії побачити місто, бо була якась дика після цього перебування з дитиною. Я пам'ятаю, всі екзамени склала, а залишився лише державний іспит. І вже щось дике почалося біля нашого універу. В день державного екзамену, коли я збиралася йти на умовлений час, до нас в гуртожиток прийшли “ополченці”. Вони змусили всіх виселитися негайно, просто брати речі і вискакувати на вулицю. Мені було дуже страшно, і не через своє життя, а те, що я не побачу свою доньку більше. Вони залякували, поводилися нахабно й якось… “вільно”, наче їм все можна. І хоч я була рада зустрітися з групою, викладачами, але пріоритетом була моя донька. Так вийшло, що я залишила доньку в Кременчуці, і дуже боялася, що я не зможу до неї повернутись”, — пригадує Даша.
Перелякана Даша замість екзамену поїхала на вокзал. По дорозі вона дзвонила чоловікові, аби той купив швиденько квиток через інтернет.
“Поки я стояла в черзі до інтернет каси, все моє життя пролетіло. Я дуже тоді злякалася реально, і повітряні тривоги почула. Ще до початку повномасштабної я вже чула всі ці повітряні тривоги. Я ходила тоді, питала оточуючих “Що це?”. “Це не навчальні тривоги. Ти можеш спуститися в підвал, якщо хочеш”, - відповідали мені. Моя родина довго жила на окупованих територіях. Лінія розмежування проходила якраз по нашому селу. 12 км від Дебальцевого воно знаходилося. Постійно десь там прилітало”.
Попри страх та метушню на вокзалі, Даша намагалася додзвонитися хоч до когось з комісії з одногрупників.
“Я вважала етичним попередити, що я їду з Луганська, і коли вони мені передзвонили, то сказали, що можуть прийняти держекзамен по телефону. Вони прийняли екзамен по телефону і все. Згодом наш університет перенесли в Сєвєродонецьк, і в 2015 році я в Сєвєродонецьку захистила диплом. Я писала про інформаційну війну”.
За спеціальністю Даша не змогла знайти роботу у Кременчуці, тим паче багато уваги приділяла донечці.
“В результаті я знайшла роботу в інтернет компанії, де зараз і працюю. Я її обрала тому, що вони мені запропонували чіткий графік роботи, фіксовану зарплату. Це мені підходило тоді й підходить зараз, бо, маючи дитину, все потрібно планувати”.
Шок від вторгнення росіян
“Коли в лютому 2022 року почалася повномасштабна війна, я не могла дати собі ради. Всі ці новини про жертв в Бучі, Ірпені, Харкові, на рідному сході, дуже на мене впливали. Я найбільше боялася насилля та самоуправства від загарбників, панічно переживала за доню. Я не була на тих територіях, куди дійшли росіяни, але у мене був синдром врятованого. Я постійно думала, як себе почували ті люди, які сподівалися вижити, а потім їх замордували і вони померли. Як діти? Я взагалі не могла від цього стану місяць відійти від початку повномасштабної війни”, — розповідає Даша.
Оговтатися їй допомогло повернення до роботи.
“Ми спочатку не виходили в офіс на роботу, але згодом нам сказали працювати віддалено. Мене це трохи струснуло, я почала розмовляти з людьми, комунікувати. Це для мене завжди найбільший ресурс - просто говорити з людьми. Я зрозуміла, що віддаючи людям будь що, чого вони потребують, навіть мій внутрішній спокій, це мене рятує”.
Даша зазначає, що знаходить ресурс у допомозі іншим.
“Також мене витягла ситуація з моєю подругою. Вона в той момент жила на Салтівці в Харкові. І якось написала, що не якщо не вийде на зв’язок, то це значить, що нема де зарядити телефон. Вона сказала, що в них немає ані води, ані світла та постійні обстріли. Вона жила в багатоповерхівці з мамою. Причому, вона продала дві квартири своїх родичів в Сєвєродонецьку і буквально взимку 2021-го року, у грудні, купила квартиру на Салтівці. Тож я запросила їх до себе. Вони тоді взяли свої сумки, якось вийшли з Салтівки, пішки йшли, потім складно добиралися. Я була дуже рада бачити їх з мамою!”.
Подруга з мамою жили в родині Даші певний час. Вони дивували дівчину своїм спокоєм щодо обстрілів, ракетних атак та тривог. Зрештою, Даша разом з донькою вирішила евакуюватися.
“Коли полетіли ракети на місцевий НПЗ, я буквально прокидалася кожну повітряну тривогу, ставала на коліна і молилася над своєю дитиною, щоб нікуди ракета не прилетіла. Ми ходили дивитися на укриття, на їх умови - вони були занедбані. Ми собі поміркували, що якщо прилетить ракета (тоді шахеди ще не літали, були ракети), то краще десь в будинку посидіти, ніж туди йти. Вони дуже неякісні, дуже занепалі були. Я в той час була в дуже гострому панічному стані. Мені дитина говорила “Коли я виросту, то я стану..”. Мене ці слова дуже вразили, наче я відповідальна за це: чи виросте вона, чи тут залишиться і її вб’є ракетою, я тоді цього боялась кожну повітряну тривогу. Я постійно думала про окупацію. Це найбільше мене страшило. Я думала, що вони прийдуть сюди, і тому вирішила виїздити”.
Алісі, донечці Даші, на той момент виповнилося 10 років.
“Починався вже підлітковий вік, я переживала, аби не нанести їй психотравму на все життя, тож почала розглядати різні країни. Через подружку знайшли знайомства в Німеччині, які нам розказали і про підтримку українців, і готові були допомогти у разі потреби”.
Перші виклики
Перша проблема в евакуації, з якою зіштовхнулася Даша, - хвороба.
“Через те, що я їхала з дитиною, я перш за все думала, щоб вона могла жити в таких умовах, щоб не захворіти. Хоча тоді я вже знала, що це буде ротавірус 100%. Всі з моїх знайомих, хто поїхав до Польщі, всі перехворіли. Ми приїхали у величезний табір біженців у Ганновері. З цього почався наш шлях в Німеччині”, — говорить дівчина.
Вона з теплом пригадує, як протягом усього маршруту від кордону України з Польщею й до Ганноверу їм зустрічалися привітні та добрі волонтери з різних країн Європи.
“Вони були настільки відкриті, підтримували словами. Я англійську трохи знаю, тому я з ними комунікувала саме англійською. Підтримували мене і дитину, і всіх абсолютно. Турбувалися про нас, оточували теплом”.
Всіх українців в Ганновері намагалися якомога швидше розподілити по селах та найближчих містах.
“Здебільшого люди не розмовляли ані англійською, хто прибував, ані німецькою. Дуже з різних міст України там були люди. Ми лежали в наметах у виставковому центрі Ганновер Мессе — це 20 здоровенних виставкових залів. Там заради українців прибрали сільськогосподарську техніку з виставки, щоб розмістити всіх біженців. У нашому залі була їдальня, там можна було взяти їжу, був сніданок. У німців не так, як у нас. У них сніданок - це завжди булочка з маслом, сир, якась шинка, кава, чай. Наші мами одразу такі: “Як я таким буду свою дитину годувати?”. А для мене це було так дивно: чому ви взагалі жалієтеся? Скажіть дякую, що ви тут просто лежите і немає повітряних тривог, ракети не літають”, — говорить Даша.
Вона пригадує, що після того, як в Кременчуці над їхнім будинком пролітали ракети, вона вважала за щастя бачити, як її дитина спокійно спить, міцно, не прокидаючись від сирен, хоч і в наметі.
“Потім нас перевезли в інший табір для біженців, в менше місце. Підтримка була просто тотальна. Але в Аліси стався ротавірус. У неї відкрилася сильна блювота, я нічим напоїти не могла доньку. Весь час бігала до медпункту та просила щось зробити. Вони більш спокійно ставляться до таких проявів. У мене паніка, а вони говорять, що це ротавірус, він зараз у всіх дітей і дорослих тут. У мене були ліки регідрон. Я приготувалася до цього, бо я начиталася, яка ситуація тут. Дочка нічого не пила, не їла. Їй було важко навіть добігти до туалету”.
Алісу забрала “швидка”.
“Медбрати говорили англійською і німецькою. У мене на максимальному стресі відкрилося третє око англійської мови. Я почала розуміти все, про що вони кажуть англійською, і відповідати їм. Взагалі я ніколи сильно не заглиблювалася у вивчення англійської мови. За рок-піснями її вчила хіба що. Але тоді я впевнено могла поговорити, описати весь анамнез: як вона себе почувала, що у неї де болить. Цей медбрат все записував. Німці дуже різні з поляками. По німцям я відчула, що вони не такі теплі зовнішньо, вони не такі контактні. У них набагато ширша ця зона комфорту. Вони дуже відсторонені зовнішньо, але при цьому вони як люди максимально тактовні. Тобто вони не будуть тебе соромити за те, що ти чогось потребуєш чи просиш. Вони без зайвих питань все організують. Я захоплююсь цим. Я дуже соромилася попросити про допомогу. Еміграція мене навчила тому, що це не соромно”.
Виявилося, що все не так страшно, як могло здатися.
“В “швидкій” було два медбрати. Вони так добре ставились до моєї дочки. Запитували: як краще ти хочеш, лягти чи сісти? Хтось там ще подарував іграшку і теж вони до неї були дуже уважні. Нас серед ночі везли довго в лікарню. Якщо це в Ганновері, то, мабуть, це було на іншому кінці міста. Лікар просто її оглянув, послухав мої розповіді і каже “У мене таких сьогодні було 20” А в мене паніка. Я запитую: то що мені з цим робити? Я ніколи з таким не стикалась. У мене є регідрон, смекта, а лікар запитує: що це таке? Я йому розповідаю, що регідрон для гідратації, а він запитує “А навіщо? Не бійтеся, організм з цим впорається. Ви можете дати їй щось більш приємне. Його ж неприємно пити”. Я собі думаю: тобто, неприємно? Якщо ти хворієш, то ти маєш пити. Нас такими виростили. Я пам'ятаю, що на ранок їй полегшало, як він і сказав. Як не дивно, але спрацювали поради лікаря. Блювота припинилася через деякий час, температура спала”.
Даша говорить, що персонал лікарні ставився до них з Алісою дуже добре.
“Персонал тієї лікарні викликав для нас таксі назад у Ганновер Мессе, коли з’ясувалося, що нас не кладуть в лікарню”.
Після Ганноверу Даша з Алісою потрапили у менший табір для біженців у курортному містечку.
“Нас дуже довго везли, найстрашніше, що ніхто не говорив, куди нас везуть. Нам про це розповіли безпосередньо перед посадкою. Тут так заведено — зареєструвалися на певну годину та дату, значить мусите з речами чекати в обумовленому місці. Їхали ми автобусом. Половину висадили десь в горах у хостелі. Потім нас довго везли в іншу сторону. Водій з нами не розмовляв, тож ми не знали до останнього. А коли нас привезли в Bad Bevensen, вже у мене почалася ротавірусна хвороба”.
Нові знайомства та адаптація
Перебування в тому таборі для українців Даша згадує, як буремний час. Більш-менш заспокоїтися вдалося, коли їм надали соціальне житло.
“Квартира невеличка у старому жилому фонді, але при цьому максимально все є. Якщо у німців прийнято, що заїжджають у чисту пусту квартиру без жодних меблів, то як ми заїхали, то тут був і стіл, і ліжка, і постільна білизна. Господар цього будинку і його дружина пані Еріка дуже про це потурбувалися. Вона намагалася зробити так, щоб ми вже мали посуд, пилосос і фен, щоб ми мали всі засоби для комфортного життя. А як була ідеально складена та випрасувана постільна білизна! Тут навіть годинничок висів на стіні. Настільки для мене це цінно. Я їм сказала про це, як тільки ми з ними познайомилися”.
Даша говорить, що їй дуже пощастило на добрих людей.
“Якось вдалося з ними поговорити. Пані Еріка запам'ятала, коли в Аліси день народження, і завжди до свят намагається їй передати гостинчик. А переглядаючи наші документи, волонтери побачили, що у мене скоро день народження. Але у мене був такий стан, що яке там святкування! Але в мій день народження ці волонтери зробили мені сюрприз. Вони запропонували звозити нас подивитися одяг для літа. Я погодилася. А коли привезли, бачу - стоїть кекс зі свічками, кава, якась подарункова коробочка, квіти, кулька повітряна була з написом Happy Birthday. Мені було так приємно. Я тільки приїхала, ще не встигла оговтатись, де я і як мені далі жити, а тут вони мені таке свято зробили”.
Даша говорить, серед біженців навколо було багато українців з Житомирської, Вінницької, Одеської, Харківської областей.
“Тут було багато дітей і жінок, які виїхали з Кривого Рогу, бо вони були впевнені, що росіяни туди скоро зайдуть. Також повиїжджали, в тому числі через те, що там сховатися особливо ніде. Одна з них виїхала і сказала: “Я ментально не готова жити з такими, як вони”, хоча вона російськомовна, продовжувала говорити російською. Вся її родина говорить російською і особливих передумов щодо любові до України не було, але все ж таки взагалі жити, як росіяни в Росії, вона не хоче. Вона приїхала з двома дітьми. Їй теж допомогли знайомі. Я з нею багато спілкувалася. Ми якось знайшли спільну мову. Дуже класно вони мене підтримували. В ментальному плані це було так цінно. Минулої весни вони виїхали назад до чоловіка. Одна з них вирішила, що вона хоче народити третю дитину і з чоловіком повернутися в Німеччину. Як запланувала, так і зробила. Вона ще не приїхала. Готуються в Україні до цього. Інша жінка вирішила повернутися до України з двома дітьми. Німці дуже хвилювалися, що жінки везуть так багато дітей до України. Так, там прилітає, але жити треба. Скільки діти батька не бачили. Сюди одна жінка приїхала, то меншій дитині не було ще і року, а за цей час мала подорослішала. Так само як і Аліса. Сюди вона приїхала десятирічною, а зараз вже підліток”, — роздумує Даша.
Вона говорить, що німці робили багато всього, аби зблизити українців, і щиро дивувалися, коли ті не гуртувалися.
“Українці не ходили один до одного знайомитись. Я пам'ятала, що одна з німкень дуже здивувалася, коли побачила, що якісь українці переїжджають з одного місця на інше, і всі про це знають, вся наша громада сільська українська і ніхто, жоден не прийшов на допомогу. Люди замовляли машини або своїх просили. Я в таких випадках намагалася допомогти знайти квартиру, знайти контакти людей, які згодяться поселити у себе українців!.
При цьому німці завжди були готові допомогти.
“Тутешні місцеві німці, не волонтери, влаштували гурток дам. В цьому гуртку були різні люди, німці просто пропонували пити чай, каву, печиво приносили, випікали солодощі. Не зважаючи на те, що здебільшого не розуміли, хто про що говорить, але все одно нас запрошували. А коли наші українці почали потихеньку вчити німецьку мову, вони дуже хвалили”.
Мова і освіта
Даша говорить, що вчити німецьку нелегко, але вона вдячна німцям за спроби полегшити життя українцям.
“Місцеві знайшли людей, які можуть нас вчити мові, щоб ми не чекали інтеграційні курси в 2022 році, щоб ми нікуди не виїздили з села, бо інтеграційні зазвичай тільки в містах. Це був не шкільний вчитель, це була німкеня. Вона була вчителем англійської мови. Не знайшлося кваліфікованих вчителів, які були готові сюди їздити і вчити. Їй платила міська рада за те, що вона навчає біженців українських тут, в селі. До нас приїздили інші українці з ближніх сіл за 4 і навіть 7 кілометрів. Була така пара мусульман-українців з Одеси. У них була зовсім мала дитина, але хоч дощ, хоч вітер, - вони завжди приїздили. Їм було важко, але вони продовжували вчити. Рік у нас були курси німецької мови. Я з дочкою теж ходила. Однією рукою працювала, другою вчилася”.
Даша на курси брала ноутбук й продовжувала працювати онлайн.
“Ми вчили німецьку завдяки цій німкені. Вона приїздила тричі на тиждень по три-чотири години без перерв. Це було важко спочатку, бо мозок не звик до такого навантаження. Ми вчили інтенсивно. Вона одразу спілкувалася німецькою з нами. Я була як така зв'язуюча ланка між всіма нами і нею. Вона звикла, що я їй все перекладаю на англійську. Через рік ми отримали сертифікат А1. Ми дуже повільно вчили, бо вона використовувала індивідуальний підхід до кожного. Приходило двоє нових, двоє йшли. Постійно був потік, і вона не могла на одному рівні всіх вчити. Екзамен був офіційний. Сертифікат школа видавала”.
Даша з теплом пригадує вчительку, говорить, що та дуже добре ставилася до всієї групи.
“Одного разу вона нашу всю “шайку” до себе додому запросила на Хелловін. Вона нас дуже любила, і ми її дуже любили. Дуже шкода, що багато людей звідси пороз'їжджались, тому що їй платили за кожну людину”.
Щодо навчання Аліси в школі, то все набагато складніше.
“Шкільні вчителі дуже різні. В Аліси в класі не було жодного українця, коли вона пішла до місцевої школи, проте там був дуже добрий колектив.
А от вже наступного року вона дуже багато булінгу пережила через те, що не розмовляє німецькою мовою, і від дітей, і від шкільної вчительки, яка, до речі, була зі Східної Німеччини, з ГДР. Її дуже не любили і тутешні мами. Вона налаштовувала дітей проти таких дітей - “Ти просто не хочеш говорити німецькою”. Жодні розмови з нею і через інших мам, і через вчителів, не допомагали”, — розповідає Даша.
Наразі Аліса навчається в гімназії, вже в шостому класі.
“Після пережитого моя дитина не хоче говорити ні з ким. Вона не відповідає на уроках. Ми до психолога звернулися і розбираємося з цим. У дочки травма на фоні того, що вона щось скаже неправильно. Діти постійно сміялися з неї, коли вона намагалася щось сказати німецькою. Це проблема цілого покоління. Я тут спілкувалася з іншими людьми, які давно сюди приїхали: татари, хто з Казахстану, хто тут навчався в школі, вони казали, що це так завжди”.
Їжа та сонце
“От ще наше ставлення до їжі німці не розуміють. Наприклад, чого ми ніколи не викидаємо їжу. Коли хліб засох, я краще сухарі з нього зроблю, ніж просто викину. Якщо з яблуні впали яблука, то це ж треба обов'язково зробити варення, чому вони будуть так валятися? Вони не розуміють, як може не бути не улюбленої їжі у нас. Вони питають “Як це?”. Ми кажемо, що ми все їмо. Так, у нас є продукти, які ми не любимо, але в принципі ми все їмо”, — ділиться спостереженнями Даша.
Вона розповідає, що в Німеччині при церквах люди залишають їжу для тих, хто потребує.
“Малозабезпечені, біженці туди ходять. А люди, хто має змогу, або купують звичайну їжу, або приносять щось з городу”.
Даша розповідала німцям про Голодомор в Україні.
“Розповідала про те, що наші предки пухли від голоду. Ми не можемо собі дозволити викинути шматок хліба. Не всі могли в це повірити”, — додає дівчина.
Дашу дивує, що в Німеччині, на відміну від України, немає культу їжі, на свята не прийнято обїдатися.
“Тут, який би достаток у людей не був, вони намагаються прикрасити своє життя. Вони живуть своє найкраще життя. Навіть якщо немає грошей випити каву в кав'ярні, вони все одно куплять каву, візьмуть цигарку, сядуть вранці поруч з будинком, подивляться просто кудись, де сонце сходить і під цю каву покайфують. Вони собі цей момент дозволяють, який би у них не був робочий графік. Для спілкування також знаходять час, особливо на свята. Вони перш за все не їдять та п'ють, а вони розмовляють, насолоджуються моментом”.
Також Даша помітила різницю у світловому дні.
“У Німеччині час на годину назад, але за відчуттями це впевнених цілих дві години, настільки тут пізніше темніє! Я живу не біля моря, але на півночі Німеччини. В червні, липні о 00:00 тут ще білі ночі. Коли у нас в Україні вже повна темрява, хоч око виколи, тут ще в принципі можна ходити нормально без освітлення. Навіть взимку, коли починає в Україні рано сутеніти, у нас ще світло. Коли чоловік дзвонить по відеозв'язку і питає: “Боже, чого у вас так світло?”. Я йому відповідаю: “Як завжди. Не знаю, як тобі розказати”. Досі до цього звикаю”.
Наразі Даша з Алісою залишаються у Німеччині, але мріють про повернення додому.
“Я переживаю за безпеку дитини, кажу їй “А якщо там ракета? Якщо нас там вб'ють?”. Вона каже: “Мамо, ми все одно колись помремо. То краще вже на Батьківщині. Ми там маємо бути, мамо. Це наша рідна земля”. Моя доня так швидко подорослішала”.
