Мирослав Кобилянський родом з Коломиї Івано-Франківської області, але багато років він прожив у Маріуполі, якому й присвятив фотокнигу – роботу, що розповідає про довоєнне місто. Також чоловік – військовослужбовець ЗСУ.
Про фотографування, ідею створити книгу та військову справу Мирослав розповів виданню ТРИБУН.
Всі бачать, що принесла війна, але не всі бачили, що було до неї
“Все свідоме життя я прожив у Маріуполі, де вперше і побачив українське море. У час, коли я туди тільки приїхав, більшість мешканців виїжджали до Харкова, Дніпра, Києва, Одеси, Запоріжжя – більших міст подалі від фронту, а Маріуполь залишався такою собі занедбаною провінцією. Я розумів, що життя там – для мене це унікальна можливість спостерігати та фіксувати його розвиток. Особливо з 2019 по 2022 рік”, – зазначає Мирослав.
На мою думку, Маріуполь був одним з кращих міст України, а на сході він стояв на одному рівні з Харковом.
Чоловік стверджує, що Маріуполю було що показати світу, але не вистачило часу.
“Як і багато людей, місто стало відомим у світі, лише після своєї смерті. Його зруйнували і лише тоді про нього дізналися. Сумнозвісно і з поганої сторони, адже більшість думає(або схилялися до такої думки ), що Маріуполь – це суцільні заводи, промисловість, війна… Але ж насправді воно оповите природою, має гарний клімат, всюди парки, є вихід до моря… Дуже люблю це місто. У 2020 році до мене надійшла пропозиція переїхати до Ужгорода або в столичний регіон. Але там я себе не бачив. Не уявляв себе поза Маріуполем. Також люблю його за людей. Я вважаю, що в Маріуполі жили найпатріотичніші мешканці на Донеччини. А велич міста в людях”.
Аби про другу домівку Мирослава дізналося якнайбільше людей, він створив книгу “Мій Маріуполь”, яку наповнив фотографіями міста.
Фотографувати чоловік почав ще в шкільні роки.
“Я знімав на телефон, далі – на цифровий фотоапарат. А десь у 2019 році освоїв дрон. В об’єктиві моєї техніки частіше за все була природа – світ довкола нас. Зазвичай, завжди мав з собою дрон. Якщо сподобалась місцевість – дістав та зробив світлину. Перше моє фото на дрон було зроблено на околицях Мелітополя. Це були черешневі сади. Яке відтак було надруковано в українському часописі «Вічний Мандрівник» та оцінено «Ukraïner» попросили пару світлин й зробили допис з ними на своїх офіційних медіа ресурсах. Потім було озеро «Сиваш» у Генічеську, знімав у мандрівках та, звісно, багато Маріуполя. Завжди фотографував для себе та максимум – викладав роботи в інстаграм та фейсбук. Ніколи й не думав зробити з цього щось масштабніше. Але після руйнування Маріуполя я вирішив зробити фотокнигу та увіковічнити красу міста”.
На видання фотокниги “Мій Маріуполь” Мирослава наштовхнули друзі та родина.
“Мені казали, що я гарно фотографую, запитували, чи збираюсь зробити щось ціле з цих світлин. Але я завжди, без інших думок, знімав лише для для власного задоволення. Коли зрозумів, що Маріуполь ми повернемо, але не скоро, прислухався до думок друзів та рідних, вирішив видати книгу, яка буде розповідати про довоєнне місто. Ця робота у мене викликає двоякі почуття. Одночасно приємно, бо я розумію, що про Маріуполь є спогади, частина мого життя закарбована на папері, та боляче – бо цього міста та періоду життя вже немає”, – говорить фотограф.
Велич не в містах, а в людях! Люди – це імена, а імена – це міста! Відповідно кожне місто асоціюється не з будівлями, а з людьми. Коли ти втрачаєш друзів у певному місті, воно асоціюється з болем втрати. Але пам’ять буде жити. Вона не має терміну придатності в тому випадку, якщо її плекати.
Книгу чоловік зробив й багатьма іноземними мовами, аби нести інформацію у світ про українське довоєнне місто та наслідки війни для нього та для всієї країни.
“Хочу, щоб люди бачили, який світ руйнують росіяни. Всі бачать, що принесла війна, але не всі бачили, що було до неї. Відповідно, я зробив книгу різними мовами, щоб можна було нести своє слово до різного читача. В Америку, Австралію, Німеччину я відправив більше 300 книг. Багато отримую позитивних відгуків від маріупольців. Одного разу бачив інтерв’ю Катерини Осадчої. Вона говорила з дідусем з Маріуполя. На задньому фоні я побачив свою книгу, яка була ще замотана у плівку, в якій я її відправляю. Тобто людина зберігає цю річ. Це дуже мотивує та розчулює”, – зізнається Мирослав.
Перший тираж з 200 примірників фотограф роздарував побратимам та знайомим. Також подарував бібліотекам. Згодом автору почали надходити повідомлення вже про купівлю книг, тож він випустив другий, а за тим – третій тираж.
“Я хотів подарувати 333 примірника в пам’ять про мого друга, який загинув, захищаючи Азовсталь. Але зараз я маю 520 дарувальних та благодійних екземпляри, які знаходяться у 36 країнах світу на 4 материках. Я передав роботу й в Антарктиду до станції Академік Вернадський. Там часто збираються вчені, і маючи час, іноземець може погортати книгу та зрозуміти для себе, про що розповідає місто на сході України”, – додає чоловік.
Мирослав має свою монету, яку віддає тій чи іншій людині на згадку про співпрацю, важливу подію чи просто на знак шани.
“Ця традиція прийшла до нас з Америки. Коли підрозділ чи персона може зробити свою монету, в яку вкладає власну філософію. Це - гарний аналог грамот. На монеті кожна деталь символізує щось особливе. Так і в моїй. Хвилі, які йдуть в ліву сторону, – символізують Азовське море. Тетрапод в центрі означає довоєнний Маріуполь, бо в місті їх розмальовували і вони ставали артоб’єктами. Тетрапод тримається на трьох піксельних сторонах, які символізують Збройні сили України. Також на монеті зображено моє ім’я та звання, а з іншої сторони – присвята книзі “Мій Маріуполь” та три символи навкруги – герб Маріуполя, тризуб ЗСУ та мій логотип. Радію, що в одну маленьку монетку я зміг вкласти свій світогляд та свою філософію”.
Світом править сила, а щоб бути сильними, треба бути об’єднаними
До Збройних сил України Мирослав Кобилянський долучився ще у 2013 році.
“Все почалося зі вступу до вищого військового навчального закладу. Я йшов вчитись на офіцера після школи. Тож коли почалася “гібридна» війна на сході України, я попросився з центру, щоб мене відправили на схід. Так і сталося. Я поїхав захищати Батьківщину в місто Маріуполь. Там брав участь у формуванні нового підрозділу та виконував завдання за призначенням з 2015 по 2022 рік. А повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року також зустрів у Маріуполі”, – говорить чоловік.
Здивування та несприйняття – ті почуття, які запам’ятав військовослужбовець з часів початку війни.
“Спочатку – це здивування від того, що тобі кажуть одне, а на ділі виявляється все інакше. А потім – це здивування від того, наскільки у нас крутий народ, що ми самотужки можемо об’єднатись, і коли біда, забуваємо про всі сварки, протиріччя та працюємо заради спільної цілі”.
Каже, що в 2022 році мотивація у суспільства була сильніша, ніж у 2014 році.
“Сильніша, бо війна зачепила всіх. У 2014 році для більшості, на жаль, вона була десь там, далеко, а зараз вона всюди. Люди зрозуміли, що це наша спільна боротьба, а не якоїсь окремої області. Світом править сила, а щоб бути сильними, треба бути об’єднаними”.
Наразі чоловік проходить службу в ЗСУ виконуючи завдання за призначенням і час від часу буває на Донеччині.
“На Донеччині мене вражає, що коли падають бомби з однієї сторони, з іншої фермери збирають пшеницю. Коли падають ракети від «Граду» на одному кінці міста, на іншому – бавляться діти. Люди намагаються ламати шаблони між війною та миром, вони йдуть посердині. Природа мене також вражає. Для мене дві найгарніші області по ландшафту – Донецька та Львівська. На Донеччині є вихід до моря, річки, озера, степи, яри, шахти… Здається, що більшого розмаїття неможливо знайти в іншій області”.
Мирослав стверджує, що надія повернути Маріуполь залишається з ним й досі.
“Процитую Ремарка та Лесю Українку «Надія помирає важче людини», й «Контра спем Сперо» Тому я не перестану надіятись, але розумію, що в силу військово-політичних та стратегічних моментів, не факт, що ми зможемо деокупувати місто у найближчий час. А в історичній перспективі «найближчий час» – це не один, не два і не п’ять років. Дослідник Насім Талеб писав, що в світовій історії є таке поняття, як «чорний лебідь» – ситуація, яка непередбачувана. Тому я надіюсь, що одного разу до нас прилетить «чорний лебідь» та Маріуполь повернеться до України.
То ж робимо, що можемо
Там де є, тим чим маємо
Во імʼя збереження Української Держави!”.
Читайте також: “Це присвята всім молодим людям, яким війна викривила дитинство”: Віталій Матухно з Лисичанська про книгу “Триває десятий рік”
