Вадим Дубковський – вчитель історії за освітою та військовослужбовець. Закінчивши університет у 2014 році, він прийняв рішення їхати в зону АТО, аби звільнити рідну землю від російських загарбників. Вже в Донецькій області він почав фотографувати, щоб зберегти пам’ять про роки своєї служби.
Про рішення вступити до лав Збройних сил України, спогади зі служби та захоплення фотографією Вадим розповів виданню ТРИБУН.
Коли обов’язок кличе
Вадим Дубковський народився у місті Вінниця, там же закінчив історичний факультет, ВДПУ ім Михайла Коцюбинського. Отримавши диплом вчителя історії у 2014 році, він, споглядаючи ті буремні часи, вирішив невідкладно долучитися до української армії.
“Картав себе за те, що не зміг потрапити на Майдан. Юнацький максималізм. Тож закінчивши навчання в університеті, я хотів поїхати на фронт. Дуже чекав цього моменту. Нарешті пішов до військкомату. Там на мене подивилися як на дурня, запитали, чи є якийсь досвід. Почувши відповідь «не маю», вони сказали йти звідси. Такий контраст з сучасністю. Тоді мене відправили у військовослужбовці до частини нацгварції, на той час – внутрішні війська. Там сказали: «Добре подумайте і приходьте»”, – згадує Вадим.
Чоловік додає, що тоді засмутився, бо не дуже хотів йти до лав внутрішніх військ:
“У центрі міста я побачив оголошення про те, що вінницький курінь української націоналістичної самооборони (УНСО) запрошує усіх небайдужих до своїх лав. Потім вже написав згоду і мене попросили прийти через певний період. 13 серпня, за день до дня народження батька, я зібрав речі та поїхав до табору. Батько досі мені це згадує”, – розповідає військовослужбовець.
У розподільчому таборі чоловік перебував деякий час, здобувши серед досвідчених військовослужбовців цінні знання.
“Я був приємно вражений, бо про УНСО я чув багато поганого. Російський наратив, що це – найманці та бандити, звучав усюди. Але я нічого подібного не побачив, навпаки – там була дружня атмосфера, позитивна. Також мені вдалося познайомитися з багатьма старими «унсовцями», які воювали в Ічкерії та Абхазії”, – каже чоловік.
12 жовтня 2014 року Вадим Дубковський вже потрапив у Донецьку область, на Маріупольський аеропорт.
“Першій бій – це завжди страшно. Ми вирушили колоною з аеропорту на позиції в другій половині дня, через годину в самому Маріуполі ми потрапили в засідку, диверсанти підірвали авто з вибухівкою в центрі колони. На щастя ніхто не постраждав. Такий контраст був: йдуть люди, їдуть трамваї – і відбувається стрілянина. Але завдяки нашим навичкам все контролювалося, працювали злагоджено та дружньо. Також хочу додати, що в той скрутний момент нам на допомогу відгукнулися бійці Азову та прикордонники. Ми були з різних соціальних груп, з різним життєвим досвідом, але у всіх було єдине бажання – захистити країну”, – розповідає військовослужбовець.
Службу в АТО Вадим Дубковський закінчив у 2017 році в складі 54 ОРБ ім. Михайла Тиші. Він каже, що повернення до цивільного життя було дуже складним. Але в цьому йому допомогли дружина, друзі та свідомі і небайдужі громадяни, а також бажання розвиватися та спробувати себе в цивільному житті.
“Добровольчий рух відрізняється від звичайної армійської служби і він для мене – взірець на все життя. Вже у 2017 році я повернувся. У Вінницю приїздив якось лікар з США, який працював з посттравматичним синдромом, і він сказав такі слова: «Мене привезли з В’єтнаму за три дні літаком, а додому я повернувся лише через 10 років». Це точно описує те, як складно повертатися до звичного життя, але на той момент в цьому мені допомогла моя майбутня дружина та побратим, до якого я прийшов на тренування.
До речі, ми, як пізніше виявилось, воювали з ним в одному батальйоні, просто в ті часи він був в Дебальцево, а ми в Маріуполі”, – розповідає Вадим.
Чоловік додає, що важким повернення до цивільного життя робило те, що для багатьох людей війна у ті роки була чимось далеким та несерйозним.
“У 2017 році тема війни була геть не актуальною. Більшість українців зовсім не звертала на це увагу. Навіть було таке, що люди називали дурнем, найманцем, що ми їздимо на схід гроші заробляти… Війна тривала. Не з такою, звісно, динамікою як сьогодні, але тривала. Були постійні бої, втрати. Але для багатьох це було десь далеко. Важко було з цією несправедливістю зжитися.”
З повномасштабним вторгенням чоловік служить в тилу, навчаючи курсантів військовій справі. Інші деталі діяльності співробітника однієї з правоохоронних структур не розголошуються з міркувань безпеки.
Збережені миті війни
Вперше мистецтво фотографії зацікавило Вадима Дубковського після перегляду документального фільму про Першу світову війну. Там його вразила одна з фронтових світлин того часу. Тож він вирішив також закарбовувати історичні моменти у фото.
“Я подумав, що було б непогано і мені взяти плівковий фотоапарат і зберігати цінні моменти з фронту. Хотілося, аби нащадки змогли побачити військовий побут та відчути через фото ту неповторну атмосферу. Так і почав фотографувати. Без досвіду, належної освіти. Просто на відчуттях, емоціях”, – говорить військовослужбовець.
Чоловік також стверджує, що звик фотографувати війну, бо там відчувається життя, і це – єдиний спосіб продовжити життя друзів, яких вже немає:
На війні немає масок. Там люди такі, якими вони є насправді. Там щирі емоції. Там ти живеш одним днем і насолоджуєшся ним по максимуму. Цінуєш кожен ранок. Такі моменти, наприклад, що товариш не прийшов будити тебе на зміну, а простояв на холоді сам ще дві години, аби ти поспав, – цінні, хоч це і дрібниці. Проте, потрапивши на фронт, я зрозумів, що війна – це місце, де дружба цінується, а не сприймається за слабкість. Тож фотографією я зберігаю пам’ять про ці моменти.
Фотографування на позиції вимагає особливої обережності. Проте новоспеченому фотографу все ж вдавалося робити світлини під час служби в АТО.
“На самому початку служби всі переживали, дотримувалися мір безпеки та конспірації – надягали балаклави, використовували позивні, не хотіли фотографуватися. Я ж хитрував, – сміється чоловік, – обіцяв, що потім роздрукую ці фотографії та подарую, аби зробити знімки хлопців. Іноді це були години прохань та вмовлянь сфотографувати. Але потім до цього почали простіше ставитись”, – згадує Вадим Дубковський.
У 2016 році коли фотограф отримав нагороду – посів третє місце на всеукраїнському конкурсі військової фотографії.
“До цього я зібрав декілька фотографій та заради цікавості відправив на конкурс. На той момент в мене вже було невелике портфоліо. І я дуже здивувався, коли мені зателефонували й сказали, що одна з фотографій посіла призове місце, і попросили приїхати до Києва забрати нагороду. Для мене це було дивом. Я не вірив, що звичайний фотограф-аматор може отримати визнання від майстрів”, – каже Вадим.
Кожна фотографія, зроблена на війні, несе у собі значимі сенси та історію. Тому військовослужбовець стверджує, що подібні фотографії здатні показувати цивільними громадянам реалії війни:
Фотографія ніби має магічну силу. Вона дає можливість зупинити час і передати те горе, той біль, а також радість та солдатське щастя. І на мою думку, завдяки військовим фотографам, журналістам проблема війни постійно піднімається. На жаль, люди звикають до війни. Але кадрами з фронту до людей можна звернутися, показати, що таке справжня війна.
Читайте також: “Донбас – це місце контрастів та натхнення”, – луганчанин Сергій про фотографію та рідний край
