З 2014 року Тарас “Опришко” захищає кордони України від російських загарбників – саме схід України став для нього місцем, де він вперше здобув військовий досвід. Чоловік служив на Донецькому та Луганському напрямках, зокрема був оборонцем Донецького аеропорту. Попри всі виклики, Тарас і зараз продовжує боронити нашу країну вже у повномасштабній війні.
Про початок військового шляху, оборону Донецького аеропорту та роздуми щодо повномасштабної війни Тарас розповів виданню ТРИБУН.
Тарас з позивним “Опришко” народився на Івано-Франківщині, а за освітою – інженер з електроніки. Коли почався Євромайдан, хлопець на останньому курсі навчання доєднався до протестів, а пізніше вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор” та поїхав на війну. Вже влітку 2014 року Тарас брав участь у бойових діях, захищаючи кордони України.
“Розпочалося все з села Піски, що на Донеччині, а після – Савур-Могила, село Степанівка і знову Піски. Наступним був Донецький аеропорт, а після нього - Станиця Луганська. Кінець 2015 року – заходили на промзону Авдіївки, вона тоді була у сірій зоні. Від початку повномасштабного вторгнення пішов захищати країну як, напевно, й більшість добровольців Київщини. А далі вже зона виконання, операції – все було на Запорізькому напрямку. Після Запоріжжя перейшов вже у інший рід військ”, – розповідає військовослужбовець.
Одним з ключових моментів захисту України у 2014 році була оборона ДАПу. Тарас потрапив туди, коли йому був 21 рік.
“Був такий максималізм підлітковий. І реально тоді мені воювати подобалось. Всі були такі невразливі, все швидко минало, почував себе максимально у розквіті сил, не знав такого почуття, як втома, як недоспав. Зараз нові емоції перекрили старі: до 30 років я якесь життя відчув, тепер хочеться жити. А тоді, в 21 рік, я нічого не бачив – студент з маленького містечка. Мій світогляд базувався на книжках, які я читав, – козаччина, визвольні змагання, УПА. Я розумів, що продовжую їхню справу, що можу померти за Україну. А зараз розумію, що я не хочу помирати за неї – я хочу заради неї жити”, – каже чоловік.
“Опришко” боронив Донецький аеропорт вже в ті часи, коли там почалися активні операції, – жовтень–листопад 2014 року.
“Перед тим я брав відпустку, а потім спеціально повернувся заради аеропорту. Дуже хотів туди їхати, там навіть місця не було, але все ж напросився і мене відправили. З рідних та близьких людей ніхто нічого про це не знав. Всю війну 2014 року вони думали, що я на тренувальних базах і тому подібне. Потім вже за фактом через деякий час міг, так би мовити, «привідкривати ширму». І зараз на цій війні – нікому нічого не розповідаю”.
Далі військовослужбовець Тарас ділиться своїми спогадами з днів оборони Донецького аеропорту:
“На ДАПу була досить непогана атмосфера. Справді було класно. Ми тоді потрапили саме з десантниками бригади «Маршал» на чолі з Євгеном Жуковим. І він дуже класно влаштував оборону старого терміналу. Росіяни, коли підходили, то їх одразу накривала артилерія. Вони наблизитись до нас не могли, все було чітко організовано. За часи нашої ротації всередині була така атмосфера ніби захищеності. Ми не несли великих втрат, у нас найсерйозніші поранення – рикошет залетить або уламок від гранат, тобто поранення відносно несерйозні. Але думка, що смерть близько, - була. Під час повномасштабної війни в багато разів важче. Тоді ситуація хоч і змінювалась кожної години, хвилини, проте все одно безпечніше себе почували.
Перший свій страх я відчув у селищі Піски. Перший бій. Нас залишили на першій лінії, а основна частина поїхала звільняти Авдіївку. Перші перестрілки, кулі свистять – тоді реально було страшно, не знав, як реагувати на той чи інший свист. А вже коли за свистом кулі почав розуміти, як і куди вона летить, яка відстань, який калібр артилерії вибухає, куди приблизно воно впаде, – почав відштовхуватися від ситуації на місці”, – згадує оборонець.
Далі Тарас продовжує про те, що взаємини між захисниками були позитивними та дружніми. Атмосфера між ними була комфортною.
“Всі були як одна сім’я. Була хороша взаємодія. Ми потрапили туди з десантниками, які на той час, як я розумію, були на контракті. Це не були мобілізовані і по духу були ближче. Але я, звісно, не можу за всіх говорити. Ми як велика родина – і боєприпасами, і припасами ділились, не було жодних негативних ситуацій”.
На той час оборони Донецького аеропорту, в якому перебував “Опришко”, за його словами, було ще досить комфортно в побутових умовах. Вже після їхньої ротації, коли ситуація стала менш регульованою, стало набагато складніше отримувати їжу, воду та боєприпаси.
“Якщо говорити про моральний стан, то у нас було ще не так все погано. Ось коли вже аеропорт взяли в кільце, коли через блокпост їздили військові, – моральний стан був зовсім інший. Нам було простіше, адже ми знали, що за нами є новий термінал, за ним по “взльотці” є наші. До нас доїжджав обоз – на броні завозили провізію, боєприпаси. Вночі або під ранок ми йшли і носили боєприпаси і воду в старий термінал. На моїй ротації не було сильної нестачі чогось. Я знаю друзів, які нас міняли, - то вони воду з системи зливали, з бойлерів… в них усе складніше було. Кільце звужувалось – ситуація погіршувалась”, – розповідає військовослужбовець.
Тарас “Опришко” був передостанньою ротацією “Правого сектору”. Залишив Донецький аеропорт він приблизно у листопаді.
“Свої емоції та думки, коли оборону ДАПу було припинено, я вже і не пригадаю. Але скажімо так: абсурд самої оборони вже тоді здавався нелогічним. Тоді була надія, що ми тримаємо його для чогось більшого, а коли все почало нелогічно відбуватися – зменшували кількість людей, не завозили техніку, фланги не прикривали, не робилося тактичних шляхів для ведення бою, – була ніби просто глуха оборона. І таке враження, ніби чекали, що все припиниться…”
До цивільного життя чоловік повернувся у 2016 році. Він розповідає, що інтеграція в нове оточення була доволі непростою.
“Це було не складно, а більше незрозуміло. Все ж таки на війні одна атмосфера, а тут чекаєш якогось розуміння від людей, а насправді – тебе ніхто не зрозуміє. Дехто може називати бандитом, бо ти в якійсь структурі незрозумілій – все ж таки “Правий сектор”, це ж не офіційно. Але я вважаю, що ці слова людей скоріше від незнання, від шаблонного мислення. Суспільство взагалі не було готове до такого поняття як ветерани. Воно й зараз не готове, що вже про ті часи говорити. Я бачив тоді якийсь егоїзм колективний, коли всім максимально комфортно і майже ніхто не робив ніякого внеску в боротьбу.
Зараз не можна порівнювати захисників ДАПу з військовими на деяких ділянках фронту в теперішній ситуації. Вже на цій війні два дні складніші за два тижні там. Тоді максимум, що по нам летіло, – 150 калібр та танки, а зараз – КАБи, авіація… Це зовсім інше. Зараз егоїзм суспільства полягає в тому, що люди йдуть на смерть заради країни, заради інших людей, а більшості все одно. В цьому, напевно, абсурд героїзму”.
Називатися або називати когось “кіборгом” військовослужбовець не бачить потреби. Він пояснює це так:
“Чесно, я не бачу сенсу в таких назвах. Придумали такий ярлик, тому що це висвітлювалося – про Донецький аеропорт говорили. Але, наприклад, в Луганському аеропорті було не легше, там були ситуації й складніше на самому початку війни. Але просто про це не говорили, не поширювали. Тому я не люблю ці гучні заголовки”, – стверджує оборонець.
За часи російсько-української війни з 2014 року було знято безліч фільмів, які намагаються зобразити визначні події цього періоду. Для військовослужбовця, який безпосередньо брав участь у бойових діях, зокрема й в обороні ДАПу, історичні фільми можуть виглядати занадто поверхневими і далеко не завжди можуть передавати справжні відчуття та переживання військових у тих чи інших ситуаціях.
“Один з таких фільмів про оборону ДАПу я намагався дивитись, але все було не те – декорації, атмосфера. Відчувалось, що по-іншому. І в фільмах максимально театральні такі декорації. Більшість фільмів я не дивився, бо, можливо, не бачив в цьому сенсу. Зараз замислився, чи подивитись для порівняння. До речі, на мою думку, фільм, який якнайкраще передав почуття і думки солдата, – це «Посттравматична рапсодія»”.
Увіковічнення пам'яті про захисників, які віддали свої життя за Україну під час війни, є важливим не лише для збереження історії, а й для підтримки національної ідентичності та гідності. Тарас “Опришко” каже, що українці мають це робити дещо інакше, ніж так, як це відбувається зараз.
“Багато я над цим думав, оскільки загинуло дуже багато друзів, ще більше знайомих. І насправді ми вже пішли не в той бік, і навряд ми зможем це виправити. Елементарно почати з меморіальних кладовищ – часто у населених пунктах немає нормальних алей героїв. Тобто треба робити військові кладовища: гарні, зі світлого каменю, щоб воно несло світло і пам’ять, а не сум і гнітючість”.
Читайте також: Позивний Фінч: від рекрута до головного сержанта в "Азові"
