Луганський аеропорт довгий час залишався майже забутою сторінкою війни — про нього знали лише самі оборонці, їхні рідні та кілька волонтерів. Та саме там у 2014 році українські військові, без досвіду і з мінімальними ресурсами, змогли вистояти проти навали. І створили подвиг.
Щоб ця історія не пішла в забуття, волонтери та однодумці зібрали сотні свідчень бійців, а Анастасія Глотова стала однією з тих, хто перетворив ці голоси на документальну хроніку. Книгу під назвою "У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту", яка говорить словами самих оборонців, і яку сьогодні має почути світ.
Від Майдану до розколу
Для Анастасії війна почалася не 2014 року, а значно раніше. Вона чітко усвідомлює нерозривний зв'язок між Майданом та подальшими подіями на сході України.
"Про початок війни неможливо говорити, не згадуючи Майдан, бо це все безпосередньо є пов'язаним", – пояснює співрозмовниця. До протестів у Луганську вона приєдналася ще в грудні 2013 року, в час, коли все тільки набирало обертів.
Переломним моментом, за словами Анастасії, стали події кінця січня 2014-го – тоді ситуація кардинально змінилася.
"Радикалізація Майдану в Києві почалася тоді, коли сталися перші сутички та з’явилися перші загиблі. Саме в цей період у Луганську активізувався так званий проросійський рух", – згадує вона. Це був час, коли проросійські сили перейшли від пасивного спостереження до активних дій. Саме тоді в місті з'явилася "Луганська гвардія", почали завозити молодиків з прилеглих регіонів Росії.
Кульмінацією ескалації напруги став день народження Тараса Шевченка. 9 березня відбулися перші серйозні сутички між проукраїнськими активістами та їхніми опонентами. "Коли вже були бійки і травмовані люди з нашого боку, тоді було вже помітно, що вона наростає", – описує Анастасія той переломний момент.
Згодом почалося захоплення адміністративних будівель, і Анастасія відчувала буквально щодня, як українська влада втрачає контроль над містом. Психологічно це було надзвичайно важко переживати, особливо коли над обласною адміністрацією замайорів російський триколор.
"Це для мене було реально страшно. Я відчувала, я розуміла, що з кожним днем все менше і менше можливостей, як я можу захистити свої права в рідному місті", – згадує вона той день.
Анастасія на власному досвіді відчула глибину розколу українського суспільства. Навіть у найближчому оточенні виявилися люди з діаметрально протилежними поглядами. Її сім'я завжди дотримувалася проукраїнських позицій, але навколо були й інакше налаштовані люди.
"Моя сім'я, моя мама, – ми були проукраїнські завжди. Як і чоловік мій колишній. А його сім'я була, як то кажуть, «не все так однозначно»", – пригадує письменниця.
Найболючішим став розрив з кумою, яка кардинально змінилася після того, як кілька років тому активно долучилася до релігійного життя. За словами Анастасії, вона "дуже в релігію вдарилася" в православній церкві московського патріархату, що мало катастрофічні наслідки для їхніх стосунків. "Вона щось мені розповідала про Майдан, Америку, всю цю їхню маячню. Я тоді зрозуміла, що ми з нею просто по різні боки барикад". З 2014 року вони не спілкуються.
Розкол був помітний навіть у побуті. Анастасія жила в самому центрі Луганська, у п'ятнадцятиповерховому будинку, відомому як "П'ятнашка". На їхньому поверсі було чотири квартири, і політичні уподобання сусідів розділилися порівну. Коли вона з однодумцями розклеювали проукраїнські наліпки по під'їзду, це не залишилося непоміченим. Один із сусідів прямо сказав: "Ну що ви? Давайте віддирайте". Тоді ж пролунала фраза, що запам'яталася назавжди: "Що, воювати будемо?"
Символічним тестом на відданість стала акція 6 квітня – в день, коли сепаратисти захопили будівлю СБУ. Рано вранці Анастасія з однодумцями в'язали синьо-жовті стрічки на огорожі перехрестя Радянської й Оборонної. Реакція перехожих показала різні думки містян.
"Один таксист проїхав і сказав, що не ті кольори в'яжете. А інший таксист попросив собі кілька стрічок. Це для нас було як лакмусовий папір", – згадує Анастасія.
Волонтерська діяльність: від листівок до графіті
Анастасія активно займалася інформаційною діяльністю, пристосовуючи свою участь до сімейних обставин. У неї тоді був маленький син, тому активність доводилося планувати з урахуванням материнських обов'язків.
"Синові було 2 роки, якраз у квітні виповнилося. Я більше займалася листівками", – пояснює Глотова.
Разом з друзями вони організували справжню інформаційну кампанію. Виготовляли листівки, писали звернення до Верховної Ради та СБУ, збирали підписи. Зараз це може здаватися наївним, але тоді люди щиро вірили в силу офіційного звернення.
Події Майдану кардинально змінили соціальне коло та спосіб життя молодої жінки. До того момента її світ обертався навколо сім'ї та маленької дитини, але політичні події відкрили нові можливості для самореалізації. "Як почався Майдан і як я туди потрапила, то у мене взагалі змінилося коло спілкування. Я взагалі для себе відкрила якийсь новий світ. Бо до того якраз почалося сімейне життя, маленька дитина і ти весь у сім'ї, а тут я можу запропонувати свою допомогу", – розповідає Анастасія.
Організація інформаційної роботи вимагала системного підходу. Листівки друкували на домашніх принтерах і розподіляли за районами для максимального охоплення території. Розносили ввечері та вночі, коли менше ризику потрапити на очі небажаним людям.
Але опоненти швидко адаптувалися – листівки почали зривати. Тоді активісти перейшли до наліпок, а згодом – до графіті, переймаючи досвід Ультрас футбольного клубу "Зоря". "Тоді ми взяли балончики, подивилися, як це роблять хлопці, – вони по ночах малювали великі прапори по місту на стінах – і почали робити те саме", – розповідає письменниця.
Дитину доводилося залишати бабусі, а самим виходити на нічну варту. Дивом їм пощастило жодного разу не натрапити на небезпечних людей, хоча в центрі міста де-не-де з'являлися підозрілі особи могутніх статур.
Символічним актом став великий синьо-жовтий стяг, намальований на стіні будинку Анастасії. Це було своєрідне публічне виявлення позиції, ризикований крок в умовах зростаючої напруги.
"Досі зберігається та фотографія — ще з тих часів, коли прапор був незамальований. Довго він був синьо-жовтий – справжній символ дому. Аж поки його не зафарбували в оранжево-чорне — як ту їхню георгіївську стрічку. Колись це місце на стіні було про наше, рідне. Тепер я дивлюся на ту ж саму стіну мого будинку. Я знаю, що прапора там вже давно немає. Але для мене він усе ще там", – з ностальгією згадує Анастасія.
Допомога аеропорту: робота за кулісами
Безпосередньо допомогою Луганському аеропорту займався її нинішній чоловік Сергій Глотов разом з Олексієм Бідою.
"Тоді, коли я перебувала в Луганську, я подробиць не знала. У нас було декілька напрямків роботи і кожен займався своїм. Хлопці возили допомогу, я займалася інформаційною діяльністю".
Багато людей не хотіли афішувати, що дають гроші чи виказуть іншу підтримку для української армії – “шифрувалися”, бо боялися.
Ідея створити книгу виникла у 2016 році: "Сергій Глотов, який згодом став моїм чоловіком, познайомився з 80-кою ще в нашому аеропорту і відтоді підтримував із ними зв’язок. На той час я вже переїхала до Львова зі своєю сім’єю, а він також згодом перебрався туди. Ми обоє продовжили волонтерську діяльність — Сергій постійно допомагав хлопцям і багато разів їздив на фронт. Ідея виникла саме у нього. Він розповідав, що хлопці, які пройшли через пекло Луганського аеропорту, часто говорили: про оборону Донецького аеропорту знають усі, а про Луганський — лише ті, хто це пережив, їхні родини та волонтери. Це була майже забута, неописана сторінка історії", — розповіла жінка.
"Спочатку планували написати художній роман на основі кількох інтерв'ю, навіть мали львівського письменника, який погодився опрацювати матеріал. Але відгук перевершив усі очікування: "Стільки хлопців відгукнулося, більше 10 підрозділів. У нас було десь 120 інтерв'ю і ще ті, хто надавав відео та фото звідти", – додала Анастасія.
Збір матеріалів: справжня експедиція
Коштів було обмаль – таких фандрейзингів, як зараз, тоді не було. Автори їздили у Дніпро записувати 25-ту бригаду, у Гончарівське та Чернігів – першу танкову бригаду. Записували по 10 і більше людей за раз. Сергій навіть їздив у Піски під час активних бойових дій: "Вони сиділи в якихось підвалах, укриттях і записували 80-ту бригаду".
До кого не було можливості особисто приїхати, записували по телефону. Допомагали різні люди з різних міст.
"Безкінечні години аудіозаписів треба було розшифровувати", – розповідає Анастасія. До розшифрування долучилися десятки людей – з України, навіть кілька людей з окупованих територій, люди з діаспори з-за кордону.
Хтось міг розповідати по 10-15 хвилин, а хтось – по дві-три години. "Особливо цінними були саме ці детальні розповіді — коли люди згадували окремі епізоди, ділилися своїми емоціями й переживаннями. Добре, що ми записали їх тоді, коли спогади ще були свіжими, — минуло лише два-три роки, і вони все ще пам’ятали кожну дрібницю".
Книга стала унікальною завдяки особливій концепції: "Документальна хроніка — це послідовний опис подій у хронологічному порядку. Авторського тексту там небагато: він радше виконує роль рамки, подається доволі стримано й сухо, аби не затьмарювати самі свідчення та факти".
Близько 80% тексту складають цитати учасників подій: "Усе це перемежовується цитатами — прямою мовою, майже без редагування, саме так, як вони говорили. Збережено і суржик, і окремі грубі слова, навіть лайка, — все задля того, щоб читач відчув повну автентичність. Щоб, гортаючи сторінки, він ніби переносився туди і чув того хлопця наживо".
Книга "У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту" вийшла у червні 2018 року й одразу стала одним із бестселерів про перший етап війни на "Книжковому Арсеналі". Першим покупцем став Петро Порошенко. Міністерство інформаційної політики замовило 5 000 екземплярів для безкоштовного розповсюдження в бібліотеках. Анонімний львів’янин придбав 200 примірників, щоб передати їх сім’ям 194 загиблих оборонців аеропорту.
А презентація у Львові стала справжньою подією: 800 військових 80-ї бригади, які прибули на ротацію, сиділи у великій залі разом з сім'ями загиблих. У Дніпрі презентацію на 400 осіб приурочили до річниці збиття Іл-76 14 червня – тоді був вечір пам'яті. Також пройшли презентації в Чернівцях та Києві.
Книгу писали практично на волонтерських засадах, долучилися десятки людей. Видавництво погодилося друкувати своїм коштом, натомість автори на 5 років передали авторські права на рукопис.
Англомовне видання: донести правду світу
У 2023 році, коли закінчилися авторські права видавництва, автори вирішили перекласти книгу англійською. "Ми якимось дивом трошки більше, ніж за рік, назбирали суму, переклали книгу і тепер вона у видавництві", — говорить Анастасія.
Англомовне видання значно доповнене: "В англомовному виданні ми подбали про те, щоб іноземному читачеві було зрозуміло весь контекст. Тому на початку є глосарій із поясненнями основних термінів і подій. Додано кілька передмов від відомих військових та експертів. А завершальним акцентом став розгорнутий фаховий коментар Лідії Смоли, кандидатки історичних наук та докторки політичних наук, яка допомогла глибше осмислити події та їхній вплив у ширшій перспективі. Ми осучаснили цю книгу, щоб поєднати історію Луганського аеропорту з сьогоденням і показати її як частину загальної картини війни з позиції 2025 року. Важливо не лише зберегти пам’ять про перший етап, а й пов’язати цю історію з майбутнім. Наш посил звучить устами відомих і шанованих людей — на обкладинці є коментар командувача ДШВ Олега Апостола, нинішнього командувача десантних військ, який теж воював в аеропорту, академіка Володимира Горбуліна та цитата Сергія Жадана. Це підкреслює, що йдеться не просто про працю кількох авторів, а про ідеї, які розділяють знакові постаті".
Окрема гордість – велике інтерв'ю з Вадимом Сухаревським, колишнім командувачем Сил безпілотних систем, який також брав участь в обороні аеропорту.
"Він сам був у складі 80-ї бригади учасником оборони аеропорту. Символічно, що його особистих спогадів у книзі немає, зате є інтерв’ю вже з того часу, коли він став командувачем. Сухаревський згадував, що свій перший БПЛА запустив у травні 2014 року під Слов’янськом — тоді це здавалося «дуже зухвалою мрією». А вже за десять років він очолював цілий рід військ", – пояснює Глотова.
Головна мета англомовного видання – донести до світу важливе послання: "Війна триває й досі, бо на першому етапі її так і не було завершено. Хоча тоді, по суті, був шанс це зробити. І вона продовжуватиметься й надалі, якщо не зупинити її зараз".
Забуті герої: цивільні, які платили життям
Одними з найболючіших сторінок книги є розповіді про цивільних, які допомагали українським військовим і поплатилися за це життям. Анастасія згадує трагедію Олени Куліш та її чоловіка: "Їх просто вивезли і застрелили в полі. Знайшли їхні тіла майже через рік".
Після відходу українських військ 31 серпня 2014 року почалися масові розправи в селах Переможне, Георгіївка, Новосвітлівка, Хрящувате, в Лутугиному: "Тоді все було страшно просто: односельчани видавали людей лише за те, що ті допомагали українським військовим. Хтось возив воду в аеропорт, хтось готував борщі, впускав бійців під час рейдів, щоб нагодувати чи дати помитися. Люди підтримували, як могли. А потім їхніх рятівників сепари просто розстрілювали".
Особливо вражає спогад одного з бійців про відхід: "Ми виходимо, йдемо колоною через Георгіївку, а люди виходять і нам машуть. Вони нас типу вітають. Вони ще не розуміють, що ми виходимо звідти назавжди. Уявляєте? Потім тих людей розстрілювали".
"Це справді дуже боляче. Адже багато хто й досі думає, що на Донбасі всі були «сєпарами». На заході України дехто з людей має таке упереджене уявлення", – підкреслює Анастасія. Вона завжди розповідає, що місцеві люди з сіл допомагали українським військовим, у тому числі захисникам зі Львова, а їх потім розстрілювали або закатовували.
Перечитуючи книгу через 11 років після описаних подій, Анастасія по-новому оцінює героїзм тодішніх захисників: "На тлі сучасних подій ще яскравіше відчувається героїзм наших військових. У 2014 році вони зовсім не мали бойового досвіду. Усі були розгублені — і політичне керівництво, і військове. Ніхто не розумів до кінця, що відбувається, бо це сталося зненацька, несподівано. Тоді вони творили неможливе з мінімальними ресурсами й можливостями, яких катастрофічно бракувало. У 2022 році ми вже чекали на вторгнення, ми готувалися. А тоді — ніхто навіть не уявляв, що все обернеться так. І саме тому їхній подвиг у 2014 році набуває ще більшої ваги".
Читайте також: Літературний компас Луганщини: книги, які формують ідентичність краю.
