Дерев'яний міст через річку Лугань, що скрипить під ногами. Трамвай, якого не було вдома. Бабусині пиріжки та "Наполеон" у двадцяти варіаціях. Бузок, що височів над головою дитини. Луганськ кінця 70-х — початку 80-х був іншим світом для дівчинки з молодого Сіверськодонецька.
Громадська діячка Оксана Чіпіжна — про місто маминого дитинства, яке назавжди залишилося для неї казкою.
"Для мене це було потрапляння в інший вимір, — каже Оксана. — Величезні дерева, дерев'яний міст через річку, пеньки в саду, на які можна сісти. У нашому місті всього цього не було — воно було занадто молодим".
Коли Оксана їхала до дідуся й бабусі в Луганськ, мама завжди була іншою.
"Світилися очі, голос ставав теплішим. Збори починали за тиждень до поїздки: великі сумки з подарунками, обов’язково нова сукня. Це як свято перед святом, — каже Оксана. — Наче готувалися до Нового року."
Два світи
"Там, де вдома, — пісок і асфальт під нещадним сонцем, у дідуся в Кам'яному Броді — вологий чорнозем, тінисті дерева. Навіть запахи були іншими", — говорить Оксана.
Вона й досі пам'ятає те відчуття іншого світу.
"Коли в Сіверськодонецьку починалася осінь і опадало листя, я завжди згадувала Луганськ, — каже Оксана. — Усе своє життя згадувала. Я любила ходити старими кварталами міста, вдихати запах опалого листя — і бачила дідусів садок, бузок, вологу землю".
Мама Оксани родом із Луганська, родина по материнській лінії жила в приватному будинку в провулку Чехова. Батько бабусі був майстром-сталеваром, як і багато чоловіків у тій родині. Будинок ще прадіда зберігав пам'ять про інші часи: ліпнина на стелях, старовинні дубові меблі з різьбленими ніжками, велике дзеркало. Це був справжній будинок сталевара — заможний, добротний, з історією.
Дідусь зустрічав онучку на зупинці "Парк 1 Травня". Разом переходили автостраду, сідали на трамвай. А потім — вікно, крізь яке дитина бачила інший світ. Луганськ кінця 70-х — початку 80-х здавався казкою для дівчинки з піщаного молодого Сіверськодонецька (тоді ще — Сєвєродонецька).
"Дідів будинок стояв неподалік школи №3. Дід казав, що стара частина школи раніше була приватним будинком і належала якомусь фабрикантові — згадує Оксана. — І що цей буржуа сидів на балкончику і дивився на обози зі своїми товарами. Восени четвертого класу я навіть вчилася в тій школі пару місяців. Вузькі дерев'яні сходи, високі стелі, маленькі класи — я не могла зосередитися на уроках, весь час роздивлялася. Це був справжній старий будинок, перетворений на школу".
Згодом до старого приміщення добудували нову школу, більш сучасну.
У садку її родини росли вишні, груші, багато плодових дерев і кущів. Це був дуже доглянутий сад, про який дбали і який любили. Бабуся Оксани була майстринею на всі руки. Під час окупації саме вона врятувала родину — шила на старій машинці "Зінгер" фіранки з рішельє, верхній одяг, розкішні сукні, а потім ходила до сіл і обмінювала своє шитво на продукти. Вся родина вижила завдяки її майстерності. Після війни стала модисткою з репутацією — до неї зверталися на замовлення.
"Бабуся дуже гарно пекла пиріжки, — згадує Оксана. — З вишнями, з яйцем і цибулею. Останні дідусь дуже любив! І якщо вона знала, що ми приїдемо, то "Наполеон" завжди вже на нас чекав. У неї було більше двадцяти рецептів "Наполеонів" з різними кремами. Навіть на замовлення її просили, на весілля. Короваї пекла".
Оксана згадує мамині студентські фотографії.
"Мамині подруги з інституту їй заздрили, бо бабуся шила такі сукні, що мама виглядала на мільйон, — усміхається Оксана. — У мене збереглася в пам'яті блуза кольору слонової кістки з вишивкою — коричневою, бежевою, білою. Така класика на всі часи. Я б носила таку й зараз".
Найдивовижнішим для Оксани було не саме місто, а метаморфоза з мамою.
"Вона ставала іншою, — каже Оксана тихо. — Не можу сказати, що була нещасною в Сіверськодонецьку. Але там, де пройшло її дитинство, де жили батьки, де були подруги з дивними іменами — Сталіна, Ленініна, — вона розквітала. Я дуже гарно пам'ятаю свою маму. У Сіверськодонецьку — це була одна моя мама, а коли вона потрапляла в Луганськ — інша. Зовсім інша. Її стан якогось спокою, якоїсь радості".
Мама Оксани закінчила Луганський педінститут.
"У неї було дуже багато світлин з інституту і друзів — де вони разом, з якихось студентських подій, де вони готуються обіграти когось у волейбол. Мама була у волейбольній команді. Вона завжди показувала ті фотографії, розповідала про свою альма-матер. І от таке ставлення до свого університету, до свого Луганська", — пригадує вона.
Стала вчителькою російської мови та літератури і за розподілом опинилася в селі в Міловському районі. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
"Там у неї закохався її учень — мій майбутній батько, хлопець із села, на чотири роки молодший за неї. Згодом батько навчався в Луганську. І коли його розподілили у Сіверськодонецьк, мама приїхала до нього з валізами, і вони одружилися того ж дня", — говорить Оксана.
Втрата
До 2014 року Оксана їздила прибирати родинні могили на старому кладовищі в Камброді.
"Разом із сином викорчовували бузок, — розповідає вона. — Старе кладовище, воно там усе заростає бузком. Просто бузок той лізе скрізь. Там просто жах якийсь. Ми там пів дня, син там прямо викопував і такими шматками тягали той бузок і чистили могили. Могил було сім — там і прадід, і прабабуся, і бабуся, і дідусь. Син хоч побачив, де наше коріння. Не впевнена, чи зможе він знайти ці місця зараз. Бузок за десять років усе поглинув".
Будинок дідуся на провулку Чехова родина продала через кілька років після смерті бабусі в 1988 році. Мама Оксани до того часу отримала інвалідність першої групи.
"Будинок потребував величезного ремонту, і батьки не дуже хотіли цим займатися, — каже Оксана. — Не було в них сил вже на це".
У 2022 році Оксана евакуювалася з Сіверськодонецька за п'ятнадцять хвилин.
"Наплічник із речами в чужу машину — і все, — каже вона. — Я настільки не усвідомлювала, що я не повернуся. Десь передчуття було, але це був такий стрес, що я навіть взагалі нічого не схопила. Будинок згорів разом із величезною бібліотекою батьків, де, здається, україномовних книжок було навіть більше, ніж російських".
Після того полум’я не залишило майже нічого. Бібліотека, у якій минуло її дитинство, згоріла дотла. На полицях колись стояли сотні томів — з історії, класика, поезії. Книжки були частиною життя родини, її пам’яті.
"Мій батько завжди ставив помітки на полях, — згадує Оксана. — У якихось книжках він робив крапочки: одна — це, казав, цікаво, а якщо три — то вже геніальна думка. Коли батько хоче тобі щось пояснити, ти, може, не завжди розумієш до кінця, лише щось чуєш уривками, але все одно відчуваєш — він поруч, ділиться з тобою своїми роздумами про книжку, яку щойно прочитав. А потім, коли ти натрапляєш на ті самі сторінки, на його позначки, це стає надзвичайно важливим. Бо бачиш три крапочки — і розумієш: отут батько вважав думку справді геніальною. Це такий особливий зв’язок. І втратити все це — дуже боляче".
Її голос стихає. Після книжок у пам’яті спливають інші втрати — ті, що ще важче прийняти. Згоріли світлини.
"Найбільше шкодую світлин, — говорить Оксана. — Немає знімків не тільки моїх прабабусь і прадідів, бабусі й дідуся. Немає світлин моїх дітей, коли вони були маленькі. Немає, як я була молодою. Немає дитинства. Навіть того фото, де я вперше йду до школи, — і його теж нема. Взагалі немає архіву. Із Луганська було небагато, але й те втратилося. Я пам’ятаю деякі світлини, які колись бачила у дідуся з бабусею, — дуже шкода. Не лише луганський архів, а все. Хоч би по одній — маму в студентські роки, бабусю молодою, себе першокласницею… Але хто ж знав? Коли все згоріло — згорів дім, і з ним уся пам’ять: архів, книжки… У моїх батьків була величезна бібліотека. Просто неймовірно велика".
Оксана мріє колись потрапити знову у Луганськ і відчути ті емоції.
"Дуже хотілося б туди потрапити, — каже вона. — Просто походити. Розумію, що вже нема того особняка з балконом, де сидів пан-фабрикант. Але я хочу пройти провулком Чехова, постояти біля місця, де був дідів будинок, помилуватися деревами. Пройти від зупинки “Парк 1 Травня”, переступити через той міст. Побачити Луганськ дорослими очима".
Вона замовкає і знову усміхається:
"Це мій Луганськ. Місто маминого дитинства, бабусиних пиріжків і того бузку, що ріс вище за мене. Місто, куди я потрапляла, як у казку. І воно назавжди залишилося в мені — тим самим, яким я його бачила з вікна трамваю, колій якого вже немає…".
Читайте також: "У мережі не було того, що мені б сподобалося": Ярина Коваленко з Луганська про створення схем для бісероплетіння
