Він повернувся в окупований Луганськ і щодня думає, як звідси виїхати. Вона — ні. Їхня 14-річна донька мовчить, закривається в собі й рахує дні до повноліття. Родина, яка двічі тікала від війни, в 2014-му й 2022-му, розпадається не через обстріли, а через різне відчуття дому. Для когось дім — це квартира й знайомі стіни, навіть під окупацією. Для когось — безпека, свобода і можливість просто жити. Ця історія — про те, чому люди повертаються в окупацію і що насправді стоїть за словами: "там моя квартира, і ніхто мене звідти не вижене".
Двічі втікачі від росіян: від Луганська до Німеччини
У 2014 році Лебедєви виїхали з малою донькою з Луганська спочатку в Полтаву, а потім повернулися на Луганщину — в Лисичанськ, де Олег (ім'я змінено на прохання чоловіка) знайшов роботу на підприємстві, яке відновило роботу. Дружина тоді була в декреті, а коли донька пішла до школи, вийшла на роботу адміністратором у магазин побутової хімії. Орендували квартиру, робили там ремонт.
"Хоч це було орендоване житло, ми любили цю квартиру: робили там невеликий ремонт, клеїли шпалери, стелили свіжий лінолеум, купували меблі. Там росла наша донька — і саме туди ми поверталися додому", — згадує Олег.
Жити на орендованому було важко. Коли перед повномасштабною знайомі розповідали, що вже купили квартири в Лисичанську та Сіверськодонецьку, чоловік не міг зрозуміти — як? Він, простий механік, не міг собі цього дозволити. Родина трохи накопичувала, сподівалася продати квартиру в Луганську, яка дісталася Олегу у спадок в 2011 році.
"У 2021-му я навіть думав поїхати працювати в Чехію, як знайомі, — один потім повернувся і купив квартиру в Рубіжному. Наші сусіди вирішили все за нас", — каже Олег про 24 лютого.
Того дня вони мали відправити доньку на змагання в Харків. Сумки були зібрані.
"Їй подобається танцювати, мріяла бути черлідеркою, постійно тренувалася та їздила з колективом. У той день у нас були зібрані сумки, аби відвезти її в Харків, переночувати там з нею і повернутися. Ці ж сумки та ще додатково подушки, контейнер з відбивними, що дружина приготувала напередодні, і пару валіз ми завантажили в машину і поїхали", — розповідає він.
Тільки поїхали вже не на змагання. Після досвіду 2014-го Олег одразу вирішив: їдемо за кордон. Затори були химерні, але вони прив'язалися до якоїсь колони, разом доїхали до Дніпра, переночували в садочку, де їх прихистили, і поїхали далі. Кордон з Польщею був переповненим і справляв враження хаосу, пригадує чоловік. Родина на той момент вже була виснажена, донька — перелякана, постійно на зв'язку зі своїми друзями та вчителями, всі обговорювали, хто і куди їде.
"Одна з її однокласниць сказала, що їде до Німеччини. Ну, ми з дружиною і подумали, що нам теж варто спробувати. Чотири доби з зупинками — і так ми опинилися в Ганновері", — пригадує він.
Вони прожили там до липня 2024-го. Поступово в родині все змінилося.
"Мені з дружиною стало важче — ми дедалі менше розуміли одне одного. А от донька легко влилася в колектив: у неї завжди був хист до мов, завдяки танцям вона швидко знайшла подружок і почала говорити німецькою", — каже Олег.
Він знайшов роботу в автомайстерні. Дружина вчила мову, шукала себе і займалася хатніми справами. Але все частіше говорила про сум за домом.
"Коли померла теща, дружина вирішила, що треба їхати в Луганськ — усім разом. Я не знаю як, але нас пропустили. Можливо, тому що ми їхали на похорон і вони бачили заплакану дружину: після дзвінка вона впала в сильну депресію. Теща не хворіла — зупинка серця. Вранці її в ліжку знайшла сусідка, хоча ще ввечері ми говорили з нею по телефону", — розповідає Олег.
Таким чином вони опинилися в Луганську вперше за 10 років.
"Дружина говорила, що ми поїдемо буквально на кілька місяців — поховати маму, розібратися з майном і повернутися. Минуло два місяці, і їй запропонували стару роботу — тоді все стало зрозуміло. Між нами стався серйозний скандал, адже саме обіцянкою швидкого повернення вона мене й вмовила. Коли ж роботу запропонували з умовою отримання російського паспорта, я остаточно все для себе зрозумів. В якийсь момент навіть почало здаватися, що так правильно, бо своє житло є своє, бо можна трохи краще вдягатися, їсти, відкладати більше, більш якісно проводити час родиною… Дружина ніби ожила: з’явилися подружки, з якими вона дружила ще до 2014-го, вона влаштувалася в міську “адміністрацію” на свою колишню посаду і говорила: "А якби ми не поїхали тоді, я б уже мала окремий кабінет". Мене це дуже сильно розлютило", — каже він.
Коли "дім" означає різне
Зараз Лебедєви у стадії розлучення.
"Для доньки те, що ми залишаємося в Луганську, стало ударом. Вона погано сприйняла: з істериками, злістю й образами. Тут у неї немає друзів, вона замкнулася, перестала танцювати, носить мішкуватий одяг, спілкується лише з однією дівчиною, постійно конфліктує з учителями. Я весь час ходжу до директора. Мені й самому важко з роботою — влаштуватися складно, я боюся мобілізації: попри діабет і астму, тут усім байдуже, можуть забрати служити. Тому я хочу розлучитися і виїхати з донькою", — каже Олег.
Після приїзду в Луганськ, щоб дружина могла влаштуватися на роботу, щоб доньку прийняли в школу, щоб він сам міг отримувати ліки від діабету, всім довелося оформити російські паспорти. Без них там неможливо існувати.
"Донька кричить, що все одно виїде — хоч сама, тільки дочекається повноліття, щоб випустили. Вона постійно в онлайні зі своїми українськими подружками та німецькими друзями. Ми з донькою живемо в моїй дошлюбній квартирі, дружина — окремо, в квартирі тещі. Вона розквітла, добре виглядає, нова зачіска, і я все розумію, але ж це дитина, наша донька, — хіба вона не бачить, як їй погано? А вона нам обом сказала: "Робіть, що хочете, ви дістали". Я не думаю, що ми б розлучилися, якби не той лютий", — каже Олег.
Психологиня пояснює: про особисті кордони
Марина Сергієнко, психологиня та психотерапевтка, каже: на питання, чому люди повертаються в окупацію, точно відповісти неможливо, бо у всіх мільйон причин. Люди виїжджають з окупації, тому що їхні особисті кордони порушуються. Чому вони туди повертаються? Тому що тут, на неокупованій території, кордони порушуються ще більше.
"Я точно не кажу, що хтось поганий чи хтось хороший, — у жодному разі. Я зараз говорю суто про психологічний ефект. Там, звісно, окупація, кошмар, люди їдуть — і це абсолютно адекватно, я це розумію. Але коли люди приїжджають на неокуповану територію, вони часто стикаються з ворожістю і з порушенням своїх особистих кордонів уже тут. Були очікування, які не справдилися, і тоді мозок починає будувати ідеалістичну картину: що там було краще, що там кордони порушувалися не так болісно. Так, там окупація й інший прапор, але там у людини своя квартира — і ніхто її звідти не вижене", — пояснює Марина Сергієнко.
У когось особисті кордони простираються набагато далі від власної квартири — такі люди починають опікуватися, скажімо, клумбою біля будинку, їм важливий весь двір, вулиця, район. А у когось особисті кордони включають суто їхню кімнату чи їхній будинок, але не прибудинкову територію.
"І тоді виходить, можливо, я зараз дуже погано прозвучу, але порушення їхнього особистого простору відчувається значно болісніше, ніж загальне порушення кордонів. Якщо зовсім примітивно — поки їм не вибивають двері в квартиру і не забирають щось їхнє, це не відчувається так гостро", — пояснює фахівчиня.
Окрім того, вона пояснює, що люди схильні триматися за хороше, романтизувати минуле.
"Люди повертаються, а потім знову намагаються виїхати, тому що реальність не збігається з уявленням. Це про ідеалізацію: ностальгія працює так, що ми запам’ятовуємо передусім хороше. Але коли людина повертається, то туди повертається вже не та сама версія себе, яка колись це любила, а інша — з досвідом і новими знаннями. І дуже часто на цьому місці виникає розчарування, бо це вже не те, що збереглося в пам’яті", — пояснює психологиня.
Аби пояснити простою мовою, пані Марина наводить приклад прихильників "ковбаси по 2.20".
"Ми розуміємо, що це захоплення пов’язане не з тією реальністю, а з віком: тоді вони були молоді, і відчуття щастя походило саме з цього. Якщо ж зараз повернути їх у ті умови, більшість швидко розчарується, бо насправді нічого хорошого там не було", — каже вона.
Родина Лебедєвих розпадається не тому, що хтось із них поганий. Вони просто по-різному відчувають, що таке "дім". Для дружини "дім" — це її квартира, її стара робота, де вона відчувала себе потрібною і реалізованою, і виглядає щасливою вперше за багато років, її подружки, з якими вона дружила до 2014-го. Для Олега і доньки "дім" — це місце, де не треба боятися мобілізації, де донька може танцювати, спілкуватися зі своїми друзями і вільно висловлювати свої думки. Саме тому вони так хочуть повернутися туди, де відчували себе комфортно.
Читайте також: “На Донбасі все було прозоро – ми знали, де свої, а де вороги”. Інтерв’ю з військовослужбовцем з Рубіжного.
