Аліна Пантелеймонова народилася в Старобільську — невеликому луганському місті з шовковицями на кожній вулиці, крейдяними горами над Айдаром і парком, де відбувалися всі свята. Сьогодні вона працює в Луганському обласному краєзнавчому музеї, який втратив свою будівлю, але продовжує жити — у дослідницьких працях, цифрових архівах і спогадах людей.
У розмові з журналісткою ТРИБУН Аліна розповіла про дитинство в місті, про історії експонатів, які не відпускають, і про те, чому збереження пам'яті рідного краю сьогодні — це подвиг.
Старобільськ дитинства
Для неї Старобільськ кінця дев'яностих — початку двохтисячних — це про щось тихе, затишне, домашнє і дуже рідне.
"У Старобільську неймовірно спекотне літо — бувають дні, коли вдень у тіні може бути плюс 40 градусів. Але нас малих це не зупиняло. Від самого ранку до пізнього вечора гуляли всією вулицею, поки батьки не починали шукати і заганяти нас назад до хати. Ми дуже любили лазити по деревах. Наприклад, на шовковицю. Не знаю, в кого як, але по-перше, її було доволі багато по місту, а по-друге, в нас від цих ягід була якась особлива насолода. Звісно, що додому ми всі приходили брудні. Руки, рот, шльопки — все було у соку тої шовковиці, і всіх нас за то лаяли, бо відіпрати її від одягу був ще той квест", — сміється Аліна.
Раніше на вулицях стояли такі старі водяні колонки — на їхній вулиці вона була пофарбована у блакитний колір.
"Власне там ми намагалися самостійно відмитися, проте нічого не виходило, але ні про що не шкодували", — пригадує Аліна.
Чорнобривці — квіти, про які в місті не знав тільки дуже лінивий. Вони були в кожному дворі, навіть у деяких закладах висаджували у великі горщики, у парку були ледве не на кожній клумбі.
Ще одна згадка з дитинства — транспорт.
"Запорожець, Волга, Ікарус. Як не дивно, але саме ці машини у мене асоціюються з дитинством і моїм містом. У одного діда був запорожець, такого яскравого помаранчевого кольору, який він ремонтував майже кожен день. Сварився, але дуже любив цю машину. В іншого була біла Волга з червоним салоном. Боже, як вона мені подобалась, передати не можу. Дід ще завжди хвалився, що така точно машина була в президента. Ну, і один з них працював водієм автобуса «Ікарус». Вони їздили у рейси не тільки по містах, а і на море. Напевне, тому я завжди звертала на них увагу, раптом дід їде. Хоча помічаю їх досі, звичка і нагадування про дитинство", — пригадує Аліна і додає — "Але, головним був інший транспорт у місті! Напевно, немає старобільчанина, в якого ніколи не було "вєліка". На ньому їздили усі: від мала до велика, хоч у спеку, хоч в ожеледицю", — каже Аліна.
"Влітку дуже добре видно зорі. Кому дозволяли гуляти до пізнього вечора, то ми могли просто сидіти під воротами, про щось розмовляти і дивитися на небо. Коли небо чисте і по ньому розсипані ці зірочки, виглядає нереально, наче ти десь у Карпатах", — згадує вона.
Довкола Старобільська протікає річка Айдар, по місту розкидані пляжі.
"Самий популярний — то центральний, але для мене він був далекувато. Тож ми ходили під крейдяні гори. Там пляжі поменше, але їх багато. Тут же є міст, з якого ми полюбляли стрибати у воду, і трохи далі була тарзанка, кому хотілось більш гострих відчуттів", — розповідає Аліна.
Старі будинки — деякі трохи занедбані, деякі більш-менш відремонтовані.
"Навіть тоді було зрозуміло, що багато з них будувалися явно не десять-двадцять років тому. В цьому, думаю, є особливий шарм Старобільська — будівлі, які збереглися навіть попри війни минулого сторіччя", — каже вона.
Зими в дитинстві старобільчанки були страшенно холодні, особливо у порівнянні з тим, якими вони стали, коли вона подорослішала.
"Зима — це завжди морози, деколи й до мінус 30, величезна кількість снігу і товста крига на річці. Всі любили ходити на центральний пляж, бо там ніби невеличкий підйом, з якого ти спускаєшся до річки, тож санчата та клейонки під пахви — і побігли", — згадує Аліна.
Зимових свят вона в дитинстві не пропускала жодного.
"Миколай, Маланка, Новий рік — мені треба було все. Тому мати завжди готувала кутю, навіть не питаючи, бо знала, що я піду по всіх родичах і сусідах; на Маланку ми з дівчатами маланкували; Новий рік святкували вдома в сімейному колі, саме з батьками. На Різдво моя бабуся завжди запрошувала до себе на вечерю. Тому зима якось завжди асоціювалась зі снігом і веселощами", — розповідає вона.
Парк — найтоповіше місце для містян, тут був зосереджений відпочинок.
"Після свят, на вихідні, особливо влітку всі йдуть до парку. Влітку, звісно, було цікавіше, бо тут і атракціони працювали, великі черги на хот-доги і солодку вату, і на свята, пам'ятаю, можна було взяти участь у конкурсі малюнків. Давали кольорову крейду, і малі просто на вході в парк розмальовували асфальт. Ще "фішкою" в нашому парку було те, що в його кінці проходить річка, і влітку тут можна було орендувати катамарани чи човни. Останні ми ніколи не брали, а от на перших мені дуже подобалось плавати. Невимовний біль від того, що парку, який ми знали, просто більше не існує. Окупаційна влада повністю його знесла, навіть дерева, і перетворила на казна що", — розповідає Аліна.
Старобільськ — доволі маленьке місто, де всі так чи інакше один одного знають.
"Тому, коли ми виходили кудись з батьками, треба було бути готовим до того, що ми зустрінемо купу їхніх друзів, з усіма будемо вітатися, а з деякими ще й побалакаємо. І нас ще можуть кудись запросити", — усміхається вона.
Для Аліни особливе значення мають два місця — так званий "Голлівуд" та Поклонний Хрест.
"Перший розташовується біля телевізійної вежі, такий невеликий оглядовий майданчик, а другий — на крейдяній горі поблизу села Підгорівка. З обох цих місць чудово видно усе місто, річку, прилеглі степи та ліси. Дорога туди може бути неприємною, але воно того вартує у будь-яку пору року", — каже вона.
Аліна навчалася у Луганську, але її навчання припало на 2013-2014 рік.
"На жаль, я не можу сказати, що я познайомилася з містом так, як би мені того хотілося. Найяскравіші спогади не про навчання чи прогулянки, а про новини, про мітинги, про спів біля пам'ятнику Шевченка. Власне, більше спогадів про те, як Луганськ боровся за євроінтеграцію України. І думаю, що це найкраща характеристика для цього міста", — розповідає вона.
Навчання закінчилось навесні 2014 року.
"Під обстрілами я ще поверталася у Луганськ влітку того ж року, щоб забрати документи з університету і деякі речі, але це був останній раз, як я там була", — каже Аліна.
Від вчителя до музейника
Історія приходу до музею, за словами дівчини, доволі банальна.
"До того, як прийти у музей, я працювала вчителем, але відчувала вигорання, втому від своєї професії, і дійшла для себе висновку, що треба щось змінювати. Тож я подавала резюме багато де. Музей — це була остання державна інституція, куди я подала документи", — розповідає вона.
Її знання про музейну справу були мінімальними.
"Навіть не знаю, як це правильно сказати. Я була зовсім не обізнана у музейній справі, і мені було важко собі уявити чим взагалі живе музей. Загалом, я любила відвідувати музеї не тільки у Старобільську, але й в інших містах. І знаєте, для мене музей — це експонати, ну і деколи екскурсії. Ось таке було уявлення, бо насправді ж ти не знаєш і навіть не уявляєш собі ту внутрішню кухню", — згадує Аліна.
Після співбесіди з директоркою і заступницею її прийняли на роботу.
Серед експонатів є ті, до яких вона відчуває особливу прихильність.
"Досі не можу ні собі ні іншим пояснити "кохання з першого погляду" до макету реактивного міномету "Катюша" і Георгія Лангемака. Мені дуже відгукнулась його історія, і насправді вона відображає реальне ставлення до людей в СРСР", — каже Аліна.
Лангемак народився і виріс у Старобільську, його життя взагалі не мало б бути пов'язаним з військом чи інженерією.
"Він став справжнім новатором своєї епохи. Це був не просто інженер — саме він уперше ввів у науковий обіг поняття "космонавтика". Він заклав основи досліджень у галузі створення реактивних снарядів на бездимному пороху й став одним із головних авторів легендарного реактивного міномета "Катюша". Ця бойова машина стала не просто ще одним винаходом — вона перетворилася на символ радянської реактивної артилерії. Під час Другої світової війни "Катюша" брала участь у всіх ключових битвах і відіграла величезну роль у визволенні Європи, зокрема при взятті Берліна", — розповідає вона.
А що ж зробила радянська влада?
"Лангемак навіть не побачив свій винахід у дії, бо був репресований і у 1938 році розстріляний. Я знаю і розумію, що це навіть не одна з тисячі таких історій. Але у моєму розумінні його історія дуже красномовно розповідає про те, що відбувалося у СРСР", — каже Аліна.
На окрему увагу заслуговує експонат "Троянда пам'яті". Аліна не знає чітких подробиць, як експонат потрапив до музею — коли вона прийшла, він вже був. Знає тільки, що був переданий майстром з Хмельниччини Василем Спасенніковим.
"Власне, це троянда, зроблена з колишніх бойових снарядів, бутони — з гільз набоїв. Вона була унікальною для всієї України, і, на жаль, вона залишилась у окупації. Я можу тільки сподіватись, що з нею нічого не станеться", — каже вона.
Ще одна цікава Аліні тема — старобільський радянський концтабір для інтернованих у 1939 році польських офіцерів.
"До роботи у музею я серйозно не цікавилась цією темою, але саме тут обрала її для свого дослідження", — розповідає вона.
Більшовики на території Старобільського жіночого монастиря зробили концтабір, куди направляли польських військовополонених.
"Старобільський концтабір вважався "елітним", бо сюди направляли військових, вищих за званням. Тобто офіцери, полковники, майори, генерали, навіть інтелігенція — всі вони направлялися сюди", — каже Аліна.
Що найбільше вразило її в цій історії?
"Ми опустимо те, що для людей не було зроблено жодних нормальних умов для життя, і вони часто гинули від хвороб. Отже, є така інформація, і якщо я не помиляюсь, про це писав, Юзеф Чапський — полонений цього табору, якому вдалося втекти, — що радянська влада обіцяла їм повернення додому. І кожного разу, коли приїжджала машина по полонених, їх запевняли, що будуть відправляти додому або перенаправляти в інший табір, а насправді їх везли орієнтовно під Харків на розстріл. Звісно, я не думаю, що всі тому вірили, але я не можу уявити собі відчай тих людей, які просто сподівалися, що повернуться до рідних. Цей момент є для мене дуже страшним", — розповідає Аліна.
Зберігати пам'ять попри окупацію
"Найважливіше, що слід пам'ятати і розуміти, що музей — це не просто місце, де зберігаються старі речі, документи, пам'ятки. Ні. Музеї, особливо краєзнавчі, — це осередки збереження пам'яті, ідентичності та голосу регіону", — наголошує Аліна — "Кожен експонат, документ, усні історії наших земляків — це все ниточки, які не просто нас об'єднують, а дають зв'язок з нашим минулим. І станом на сьогодні, коли вся територія Луганщини окупована, коли нищать пам'ятки, спотворюють нашу історію, намагаються стерти все українське з Луганського краю, вважаю, що робота музейників є подвигом. Бо саме музейники, історики, краєзнавці сьогодні бережуть цю історію свого рідного краю, аби залишити цю спадщину нашим нащадкам".
Навіть якщо немає фондів, якщо зруйнована будівля, — музей все одно продовжує жити.
"Навіть якщо немає фондів, якщо зруйнована будівля, — музей все одно продовжує жити у людях, у дослідницьких працях, у спогадах, у цифрових архівах. Як ми знаємо, без минулого ми не маємо майбутнього. А музейники — це саме ті люди, які бережуть наше минуле. Тому ця робота є надзвичайно важливою сьогодні", — розповідає Аліна.
За останні роки вона помітила позитивні зміни у ставленні людей до історії.
"Раніше люди сприймали історію як щось буденне. Зараз, вже з повною окупацією Луганської області, історія набуває особливого значення. Ми втратили можливість жити своїм звичайним життям: музеї, пам'ятки, рідні місця і улюблені будівлі більше для нас недоступні. Щось вкрадено, щось взагалі знищено, і ми можемо більше цього ніколи не побачити. І думаю, що саме так багато хто відчув, наскільки важливо зберігати і пам'ятати. Історія — це не щось далеке, це частина нашої ідентичності, те, чого не можна відібрати навіть попри окупацію", — наголошує Аліна.
Луганщина очима Львова
Після 2022 року Аліна живе у Львові.
"Якось так сталося, що я переїхала сюди і залишаюся тут досі. Так чи інакше, стикаєшся з місцевими, розмовляєш, ділишся різними фактами — і можу з упевненістю сказати, що людей, які раніше майже нічого не знали про Луганщину, багато що щиро вражає, у хорошому сенсі. Тому прикладів можна навести дуже багато", — каже вона.
По-перше, мова.
"Я сама розумію, що багаторічна пропаганда чудово робила свою справу, бо коли ти добре розмовляєш українською, потім всі дивуються, що ти зі сходу країни. І це не "камінь у мій город" — деякі люди щиро і приємно здивовані тим, що, виявляється, в нас теж розмовляють українською", — розповідає Аліна.
По-друге, традиції.
"Якось слово за слово, зайшла мова за Великдень та Проводи. Тут, на Львівщині, на ці свята люди прибирають на кладовищі, потім більш поширено сходити до церкви, посвятити паски, яйця. А саме святкування відбувається вже вдома в родинному колі. І для них дивно, але водночас цікаво, що ми не просто прибираємо на цвинтарі, а ходимо туди поминати", — каже вона.
Особливий інтерес викликала розповідь про те, що на могилах залишають пасочки, цукерки, печиво.
"Перше питання було: "Для собак?". Я дуже сміялася, і, звісно, пояснила, що в нас так дітки ходять поминати чужих близьких, збираючи ті цукерки", — усміхається Аліна.
Також доводиться розвінчувати стереотипи про шахтарський край.
"Багато хто не знає, що перші монети незалежної України карбувалися у Луганську. Не знають про наші неперевершені кінні заводи. Дуже дивуються, коли розповідаєш, що Луганщина — це ж не тільки шахти, а й великий сільськогосподарський район, і в нас росте майже все у великій кількості. Особливо дивуються, коли розповідаю, що ми вдома деколи абрикоси використовували як добриво, бо їх було дуже багато, що вже просто нікому віддати", — розповідає вона.
На запитання, про що вона хотіла б, щоб пам'ятали майбутні покоління, коли говоритимуть про Луганщину, Аліна відповідає:
"Що це не просто край шахт і підприємств, а край із неймовірно глибоким корінням — від козацьких слобід до індустріальних міст. Це місце волелюбних, працьовитих і талановитих людей, де безкраї степи поєднуються з лісами й пагорбами, а родючі землі — з повноводними річками. Історія Луганщини — це не лише про війну й біль, а й про гідність. Це приклад того, як любов до рідної землі допомагає вистояти. Луганщина була, є і буде — Україна".
Читайте також: Учитель, що розкопав минуле: Сергій Локтюшев і народження археології Луганщини
