Валентина Кушніренко після закінчення Львівського університету імені Івана Франка за розподілом потрапила в Луганськ. Працювала журналісткою спочатку в газеті "Молодогвардієць", а з 1993 по 2014 рік — на обласному радіо. Вела програми про українську мову, записувала розмови з активістами "Просвіти", учителями, митцями. У 2014-му поїхала у відпустку до Львова і не повернулася.
Про те, як на державному радіо проводили м'яку українізацію, про людей, які горіли ідеєю України на Донбасі, — у розмові з пані Валентиною.
Україномовна журналістика Луганська
Валентина Кушніренко — львів'янка. У 1976 році закінчила факультет журналістики Львівського університету і отримала направлення до тоді ще Ворошиловграда.
"Це була велика удача — потрапити до обласної молодіжної газети, адже більшість моїх одногрупників направляли працювати до районних видань. На схід тоді не надто хтось прагнув їхати, а я поїхала із радістю", — згадує вона.
У газеті "Молодогвардієць" Валентина пропрацювала з 1976 по 1991 рік. Серед колег був Петро Шевченко — журналіст, якого вбили у 1997 році. Газета виходила українською мовою, що для Луганщини було рідкістю.
"Газета тоді виходила українською мовою. У нас був чудовий колектив — усі добре знали українську. Проте видання не користувалося популярністю в області, і ми між собою казали: якби газета виходила російською, її б розбирали миттєво. Можливо, так і було б, адже тоді українська мова не була в пошані. У 1990-х роках газету справді перевели на російську, хоча ми до самого кінця писали українською. І в ті часи, і пізніше, скільки я жила в Луганську, я знала зовсім небагато осередків українського життя та українськості. Луганське обласне радіо — не телерадіокомпанія, а саме радіо — було одним із тих небагатьох місць, де жила українська душа, я б так сказала", — пояснює Валентина.
Коли газета "Молодогвардієць" почала ледве животіти, майже весь колектив перейшов до нової газети "Пульс". Це були 1990-і роки — складні для всіх ЗМІ. У 1993 році Валентину взяли на Луганське обласне радіо. Умови прийому здаються дивними з сьогоднішньої перспективи: потрібен був журналіст, який добре знає українську мову та має власне житло.
"Мене взяли туди із задоволенням, адже саме була вакансія — потрібен був журналіст, який добре володіє українською мовою. Однією з умов було також мати житло, бо радіо було державним і потрібно було забезпечувати кадри. А я вже була готовою спеціалісткою з квартирою — тож мене охоче прийняли", — пригадує вона.
Спочатку Валентина ставилася до радіо доволі скептично. Під час навчання на факультеті журналістики вона проходила практику на радіо в Чернівцях — і тоді їй це зовсім не сподобалося. Проте, коли почала працювати на Луганському обласному радіо, її погляд змінився — радіо стало справжнім покликанням.
Від магнітофонної плівки до комп'ютерів
"Коли боліла голова, а передачу все одно треба було зробити — куди подінешся, сідаєш і працюєш. І дивно: під час цієї напруженої розумової роботи я зовсім забувала про біль, так занурювалася у записи. А коли матеріал вдавався, я жартома називала такі передачі своїми «маленькими шедеврами» — так тішила себе", — додає вона.
На початку 1990-х технічне оснащення радіо було архаїчним. Працювали з магнітофонами та плівкою, яку доводилося фізично різати та клеїти.
"Було й таке. При мені змінювалася техніка, з’являлися нові магнітофони. Тоді програми готували вручну: техніки вирізали крихітні шматочки плівки — саме там, де потрібно було прибрати якийсь звук чи слово. У нас були справжні майстрині своєї справи: дівчата-аси могли, наприклад, у слові «кукурудза» вирізати звук «д» — і виходило «кукуруза». Я завжди згадую цей приклад із посмішкою", — пригадує журналістка.
"Якщо траплявся особливо цікавий співрозмовник, ми розшифровували запис під кулькову ручку — слово в слово. Потім писали сценарій, віддавали друкарці, вичитували — і лише після цього несли до редактора й у відділ цензури. Згодом усе почало змінюватися: цензура послаблювалася, з'являлася нова апаратура, і працювати ставало легше", — розповідає Валентина.
Перші портативні магнітофони були важкими та незручними.
"Ми носили з собою важезні магнітофони — перші касетники. Маленькій дівчині тягати таку громіздку техніку було непросто, але доводилося. Згодом з’явилася легша апаратура, і на наших очах відбувалася справжня технічна модернізація", — каже Валентина.
З появою комп'ютерів робота стала простішою, але навчатися довелося самостійно.
"Почали з’являтися комп’ютери — ой, як нам тоді було цікаво розібратися, що це за диво-техніка! Вже працювали не з плівкою, а зі звуком. Ми й самі почали чистити записи — не лише операторки, а й журналісти. Видаляли усі ті «еее», «ооо» — хто як міг. На комп’ютері це стало робити набагато легше й швидше, усе можна було виправити самостійно", — розповідає журналістка.
За двадцять років вона побачила справжній технічний стрибок — від касетних магнітофонів до новітньої електроніки.
"Веліколяпно!" — найвища похвала
Найбільше Валентина цінувала співпрацю із заступником головного редактора Миколою Івановичем Кузнецовом. Це була людина, яка знала радіо достеменно у різних його дрібничках.
"Це була особлива людина, яку всі щиро цінували. Він досконало знав радіосправу й умів зробити програму від початку до кінця: записати співрозмовника, розшифрувати текст, змонтувати матеріал, накласти музику й самому начитати. Бували випадки, коли він усе це робив сам — настільки був відданим своїй роботі", — згадує Валентина.
"Для мене його оцінка мала величезне значення. Ми готували передачу, і він мав поставити свій підпис — лише тоді я могла йти до студії й начитувати текст. І ось коли він сам заходив до кабінету з моєю передачею, усміхався й казав: «Веліколяпно!» — це було справжнє свято. Він узагалі був великим жартівником, умів сказати щось дотепне й несподіване. Але того разу його «веліколяпно» було не жартом — це була найвища оцінка моєї роботи! Боже, яке це було щастя — почути таке від нього", — пригадує Валентина з теплом у голосі.
"Він не був типом начальника, що тримається зверху. Якщо в мене з’являлися якісь ідеї, я йшла до нього. Розповідала, ще зовсім «сиру» — іноді навіть не до кінця сформовану. А він одразу вловлював у ній щось цікаве: «Так, давай спробуй. А якщо ось так?» — і підказував, як зробити краще. Він завжди підтримував, був справжнім творчим наставником. Я йому безмежно вдячна. Якби не пішов на пенсію, ми б і далі працювали разом", — каже журналістка.
До Дня матері Валентина підготувала дві передачі — про маму Миколи Івановича. Він розповідав про неї з такою любов’ю, що матеріал вийшов особливим.
"Він якось розповідав до Дня матері про свою маму. Вона була простою жінкою, жила в селі. Здається, була неписьменною, але коли він згадував про неї, то з такою любов’ю, що я сказала: «Миколо Івановичу, давайте я вас запишу — зробимо програму до Дня матері». А він відповів: «Давай». У нього був особливий голос — трохи з хрипотою, теплий і живий. Він розповідав без упину, стільки всього цікавого! Як син любив свою маму — це відчувалося в кожному слові. Згадував, як вони жили в селі, як жартували, як розмовляли українською. Пригадував прислів’я й приказки від мами, від бабусі — усе це він зберіг у пам’яті. Особливо мені запам’ятався улюблений вислів його мами, вона часто повторювала: «Будемо жити». Я зробила не одну, а дві передачі й назвала їх саме так — «Будемо жити». Матеріал вийшов надзвичайно теплим. Для мене ця фраза стала символом життєлюбства, яке асоціюється з Миколою Івановичем Кузнецовим та його мамою", — розповідає Валентина.
Програми про українську мову
Валентина вела українську тематику на радіо. Це був її світоглядний вибір.
"Моя тема — українська. У мене була програма, яка спочатку називалася «Урок української», а потім «Час української». Це була двадцятихвилинна передача, що виходила раз на тиждень. Я спілкувалася з усіма людьми, які, як я кажу, проводили «м’яку українізацію» Луганщини — тими, хто тримався за українське слово, культуру, пісню, попри все", — розповідає журналістка.
Валентина вела безліч різноманітних програм.
"Я можу назвати кілька радіопрограм, які вела. Спочатку була «Студія зворотного зв’язку» — передача виходила раз на тиждень, тривалістю максимум 30 хвилин. Потім була програма «З життя луганського хоспісу». Я дуже дружила з Оленою Єненко, яка започаткувала в Луганську цю справу, і ми зробили цілий цикл передач про роботу хоспісу. Також мала легку, доброзичливу програму «Невигадані історії від наших земляків» — це були справжні історії людей, такі собі розважально-виховні оповіді. А ще разом з колегами вела «Аспект» — передачу більш серйозну, на соціально-суспільні теми", — перелічує Валентина.
Вона багато працювала з українськими школами, їздила по селах.
"Була ще одна цікава передача — «Історія одного слова». Невеличкі за тривалістю випуски, але дуже змістовні. Матеріал для них доводилося буквально вишукувати: тоді ж Інтернету майже не було. Тож шукала все у словниках, книжках — різні мовні цікавинки, походження слів, їхнє значення. Це була кропітка, але надзвичайно захоплива робота", — розповідає журналістка.
Особливу тягу вона мала до санскриту.
"Я дуже любила говорити про санскрит. У мене була відповідна література, і я часто готувала програми на цю тему. Навіть почали робити мені зауваження, що, мовляв, досить уже про санскрит. Але мені справді подобалася сама ідея — що санскрит і українська мова мають багато спільного. Дехто з учених навіть висував думку, що санскрит походить від давньоукраїнської. Це, звісно, відкрите питання, проте науковці серйозно його досліджують”, — пояснює журналістка.
Були й інші постійні рубрики.
"У мене були й постійні рубрики, наприклад «У пошуках душевної рівноваги». Я зустрічалася з психологами, записувала їхні поради, говорила про внутрішній стан людини, про те, як зберегти спокій і гармонію. Були й інші цікаві співрозмовники — історики, митці, люди з різних сфер. А ще я започаткувала передачу «Територія позитиву». Цю програму почала вести вже у 2014 році, коли в Луганську стало неспокійно. Дуже хотілося мати якийсь якір — за щось триматися, дати людям хоч трохи світла. Не просто заспокоїти, а показати, що попри все є щось нормальне, добре, позитивне. Я знаходила такі історії, прості, але справжні — і це був дуже потрібний тоді матеріал”, — пригадує вона.
Дуже тісно Валентина співпрацювала з Луганським обласним об'єднанням Всеукраїнського товариства "Просвіта".
"Ми робили чудові передачі — цілі цикли програм, наприклад, до 200-річчя Тараса Шевченка. Я часто записувала голову об'єднання Володимира Семистягу, відповідального секретаря Дору Тимошевську, Яну Колесник. Це були світлі люди, справжні сподвижники української справи. Окремим осередком був українсько-канадський центр «Відродження» на території педуніверситету — справжня українська оаза з унікальною бібліотекою, зібраною завдяки діаспорі. Усе це зроблено з любов'ю, а тепер знищено. Мені досі боляче", — каже Валентина.
Завдяки "Просвіті" вона познайомилася з багатьма вчителями української мови, які працювали у школах по містах та селах.
Серед молоді, з якою вона працювала, виділялася Любов Якимчук, яка зараз стала відомою поеткою.
"Якимчук починала з нами, а тепер уже відома поетка. Дуже цікава, активна дівчина, охоче брала участь у записах — я це добре пам’ятаю. Ми тоді часто спілкувалися з українською молоддю, проводили круглі столи в центрі «Відродження». Було щиро, відверто, натхненно — саме там виросло покоління справжніх українців", — розповідає журналістка.
Інші люди з особистого "золотого фонду"
За 20 років роботи на радіо Валентина зустріла безліч цікавих людей — багатьох із них вона називає своїм "золотим фондом". Найяскравішою з таких зустрічей стало знайомство з актрисою луганського театру Галиною Підвисоцькою, яка була знайома з Володимиром Сосюрою.
"Вона слухала мої передачі й якось написала листа на радіо: «Якщо вас зацікавить, у мене є спогади про Володимира Сосюру». Як тут не зацікавитися? Я їй зателефонувала, прийшла до неї — і ми подружилися. Їй було вже за вісімдесят, але в ній жила актриса: читала свої спогади, показувала зошити, розповідала про Сосюру. Її голос звучав як пісня — це була одна насолода працювати з таким матеріалом", — згадує Валентина.
Серед інших людей з "золотого фонду" — брати-художники Шевердіни, різьбяр Павло Розмярчик, доктор географічних наук Юрій Кисельов.
"Брати Шевердіни були дуже цікаві хлопці, справжні художники. А Павло Розмярчик — унікальна людина, талановитий різьбяр, майстер спорту міжнародного класу з судномоделізму, заслужений майстер народної творчості України. Ми знайомі майже тридцять років. Він залишився в Луганську після 2014-го, різьбив ікони, передавав їх у Сіверськодонецьк. Нещодавно писав мені, що вже створив 42 ікони. Підтримує українську культуру, продовжуючи народну традицію різьбярства ікон, поєднуючи її з технікою західноєвропейських майстрів 17-18 століть. Має схвальні відгуки від академіка Дмитра Степовика. Павло надсилав мені фото своїх робіт, навіть скриньку власноруч зроблену прислав — вона в мене у Львові, гріє душу. Він відчуває дерево руками й очима, поєднує мелодику з формою — слухати його про це одне задоволення", — розповідає журналістка.
"Або Юрій Кисельов — доктор географічних наук, «просвітянин», заступник Семистяги. Він завжди охоче відгукувався, коли я його запрошувала, говорив фахово, цікаво, чисто. Його записувати було одне задоволення — нічого не треба було редагувати, усе лягало в ефір як є", — додає вона.
"Ці всі люди — це мій особистий фонд, — підсумовує Валентина. — Кожен із них залишив у моєму житті слід, і всі вони — частинка тієї великої історії, яку подарувало мені радіо."
Роменська Мадонна та її родина
Окрема сторінка в житті Валентини — родина Деревських. Олександра Аврамівна, відома як Роменська Мадонна, разом із чоловіком усиновила 48 дітей.
"Я познайомилася з родиною Деревських — унікальною сім’єю, про яку знала вся країна. Олександра Аврамівна — мати-героїня, а в Сіверськодонецьку жила її донька Алла Іванівна Сербіна. Ми подружилися, я робила про них передачі, і вони мене жартома називали 49-ю дитиною," — розповідає Валентина.
Вона не раз бувала на родинних зустрічах у Ромнах, куди приїздили прийомні діти з різних куточків колишнього Союзу. "Я їздила туди як журналістка, як друг сім’ї. Це було справжнє диво — скільки любові в цих людях," — каже вона.
Алла Іванівна стала хранителькою пам’яті про матір — збирала архіви, записи, відомості про всіх дітей. "Я бувала в неї вдома — вся квартира в папках, кожна дитина, кожен нащадок записаний," — згадує Валентина.
У 2017 році Сербіни створили організацію «Меморіал подвигу Роменської Мадонни» і заснували орден на її честь. "Мене зробили представником у Львівській області. Я приїхала в Сіверськодонецьк — мені вручили орден №2. Це була їхня оцінка моєї праці, бо я популяризувала пам’ять про родину," — говорить Валентина з гордістю.
Зараз Алла Іванівна з сім’єю живе в Німеччині, але вони досі спілкуються. "Вона каже: «Я переслуховую твої передачі — і до сліз. Це найкраще, що журналісти писали про нас». Як отаке почути? Це залишилося зі мною на все життя. Андрій Сербін, який був справжнім ідейним натхненником у багатьох родинних справах, якось сказав про мої передачі: «Жодного зайвого слова». Для мене це була найвища оцінка," — каже Валентина тихо.
Весна 2014-го: "Пливе кача" в Палаці культури
"Пам’ятаю, як у 2014 році вже було неспокійно. Барикади біля СБУ, по центру ходили козачки — нагло, вільно. Це був дуже тривожний час", — згадує Валентина.
У березні вона пішла на концерт "Піккардійської Терції".
"Вони приїхали зі Львова, не побоялися. Зал був повний, люди прийшли, хоч у місті вже все вирувало. А коли заспівали «Пливе кача», — весь зал встав. Спершу хлопець, дівчина, потім усі. Стояли мовчки, слухали. Це було до тремтіння. І це — у Луганську", — говорить вона.
"Того ж року вона побувала на концерті німецького музиканта Курта Шмідта у філармонії. А через рік, уже в Чернівцях, випадково знову потрапила на його виступ.
"Я сиджу й думаю — ті ж пісні, той самий Курт. Згадала Луганськ, підійшла до нього після концерту: «Ви не побоялися приїхати тоді». Він був такий щасливий", — розповідає Валентина.
Вона згадує, як директорка обласного радіо Ірина Коваль у Луганську міцно тримала українську лінію: "Вона — молодець, відстоювала українське. Ми всі працювали до останнього, як завжди."
Потім Валентина взяла відпустку — і не повернулася.
"Поїхала до рідних у Львів на місяць-два, думала, поки все заспокоїться. І от уже одинадцять років тут", — тихо каже журналістка.
Питання без відповіді
Валентина й досі повертається думками до болючого питання: чи зробили вони все, що могли.
"Ми проводили м’яку українізацію — саме державне радіо. Просто, мабуть, не вистачило часу. Опоненти нас випередили, цей «руський мір». Чи ми зробили все, що могли? Чи, може, десь не допрацювали?" — розмірковує вона.
Перші роки після 2014-го це мучило особливо: "Як так? Стільки любові, стільки сили віддавали. Я щиро вірила в те, що роблю. А підсумок — такий болісний для Донбасу. Ми працювали, щоб його не втратити, а втратили. Де ж ми помилилися?"
Згодом відповідь стала очевидною — таких людей, як вона, було замало.
"Було мало цих осередків українства. Люди, з якими я працювала, були унікальні — горіли, жили ідеєю, особливо вчительки української мови. Їх записувати було саме задоволення", — каже журналістка.
Свою формулу української національної ідеї Валентина вивела просто: "ЛЮДИНА — РОДИНА — УКРАЇНА — СВІТ".
"Це і є потужна система: людина — частина родини, родина — частина України, а Україна — частина світу. Так я бачила свою роботу: донести цінність людини, родини, Батьківщини й нашого місця у світі", — пояснює вона.
За роки роботи Валентина не раз перемагала в обласних і всеукраїнських конкурсах журналістської майстерності. "Наші журналісти часто брали перші місця — і я серед них", — усміхається вона.
За багаторічну співпрацю з "Просвітою" Валентину нагородили відзнакою «Будівничий України», яка, на жаль, залишилася в Луганську. Звання "Заслужений журналіст України" вона так і не отримала, зате має нагороду «Золоте перо української журналістики» — рідкісну й почесну відзнаку.
З того життя залишилося небагато: "Орден матері-героїні Деревської і шкатулочка з Луганська — вони гріють душу. З минулого життя — раритети, але дорогі серцю."
Читайте також: Голос Рубіжного в Іспанії: історія Анни, яка почала життя з нуля за кордоном та розповідає світу про війну.
