Карина Левченко — психологиня з Курахового на Донеччині, багатодітна мати й професіоналка у сфері кримінально-виконавчої служби та карного розшуку. Її життєвий та професійний шлях поєднує особистий досвід, роботу з людьми в складних обставинах та пошук балансу між самореалізацією та материнством.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН жінка розповіла про вибір професії, роботу в поліції та психології, переїзд під час війни, виклики програми “єОселя”, а також поділилася порадами про збереження власного ресурсу й уміння бути головною героїнею власного життя.
Як особистий приклад визначив професійний шлях
Вибір професії психолога визначився ще в школі, коли в місті на тренінг для спеціалістів була запрошена психологиня, яка кілька днів жила вдома в сім’ї Карини.
“Мені дуже сподобався її підхід до психології. І тоді я вирішила: “Все, це моє. Я буду так само працювати””, — згадує жінка.
Після здобуття диплому робота за фахом у невеликому місті виявилася складною. У Кураховому психологом можна було працювати лише в школі або дитячому садку, а зарплата залишала бажати кращого. На той час Карина перебувала в декреті, і гострої потреби виходити на роботу не було.
Випадкова можливість змінила її кар’єру: оголошення про вакансію в Державній виконавчій службі (ДКВС) привело її туди, проте почала вона не як психологиня, а як інспекторка з виконання кримінальних покарань.
Так особистий інтерес до психології поєднався з життєвими реаліями, відкривши новий професійний шлях, у якому Карина змогла реалізувати свої здібності та допомагати іншим у складних ситуаціях.
Від кримінально-виконавчої служби до карного розшуку
Професійний шлях Карини Левченко розпочався у сфері кримінально-виконавчої служби, куди вона потрапила випадково після пошуку роботи за фахом психологині. Перша позиція — інспекторка кримінально-виконавчої інспекції — виявилася для неї абсолютно новим світом. Робота полягала в контролі за виконанням покарань, що не пов’язані з позбавленням волі: до інспекції приходили люди з умовними термінами, які виконували визначені судом обов’язки.
Карина відзначає, що контингент був надзвичайно різноманітний. Тут зустрічалися як люди, що потрапили в складні життєві обставини, наприклад після ДТП, так і особи, які скоїли крадіжки чи інші злочини. Для неї, психологині за освітою, це був унікальний досвід взаємодії з людьми, яких раніше вона не зустрічала:
“Цікаво було спостерігати, як можна працювати з людьми, які виросли в неблагополучних родинах. Чи можна їх змінити, допомогти стати на правильний шлях?”.
Поступово досвід у кримінально-виконавчій службі визначив її подальший професійний вибір.
Бажання розвиватися та рухатися далі привели до служби в поліції, де на початку шляху Карина бачила себе інспекторкою ювенальної превенції в роботі з неповнолітніми. Проте подальша доля склалася інакше: її перевели в карний розшук, де фахівчиня працювала з розшуком злочинців, що переховувалися від слідства чи суду, а також із безвісти зниклими особами.
Перед початком повномасштабного вторгнення Росії жінка вже була в декреті та наразі не має можливості працювати на своїй посаді через активні бойові дії в Донецькій області, оскільки не хоче наражати на небезпеку дітей.
Робота в поліції, ділиться співрозмовниця, була специфічною. Значну частину часу займала документація, взаємодія з людьми відбувалася лише у визначених випадках. Крім того, робочий графік відрізнявся від звичного: виклики могли надходити вночі, чергування та патрулювання стали особливо актуальними під час початку пандемії COVID-19.
Попри складнощі, Карина відзначає, що робота в правоохоронних органах була насиченою та цікавою:
“Така робота — це все одно драйв. Вона цікава, але підходить не кожному — комусь важко сидіти з папірцями або працювати без стабільного графіку”.
Про мотивацію, процес і кінцеву мету
Розмірковуючи про те, яка з її професій була найцікавішою, жінка говорить, що робота в поліції загалом дала найбільше емоцій та досвіду. Водночас вона підкреслює, що її функціонал у правоохоронних органах багато в чому був подібний до роботи в кримінально-виконавчій інспекції — відмінність полягала радше в масштабі та кількості людей, із якими доводилося працювати. Контингент в обох структурах, за її словами, був непростий, але саме це й формувало професійне загартування.
“Що мене найбільше мотивує? Сам процес роботи”, — зазначає Карина.
У психології це рух до вирішення запиту клієнта, у поліції — досягнення конкретної мети: знайти зниклу людину, встановити її долю або розшукати злочинця. Вона не приховує, що не всі завдання завершуються успіхом: інколи є інформація про місцезнаходження людини, але забрати її неможливо через окупацію регіону. В інших випадках злочинець просто тікає й переховується, розуміючи невідворотність покарання.
“Ось ця кінцева мета, і те, як ти до неї йдеш”, — підсумовує Карина, пояснюючи, що саме шлях, наполегливість і поступове просування вперед роблять роботу для неї по-справжньому значущою.
Головна героїня — це ти. Про материнство, самоповагу та межі
Карина — матір чотирьох дітей: найстаршому сину незабаром виповниться 16 років, середнім донькам — 14 та 9, а наймолодшому сину — 3 роки.
Вона часто говорить у своїх соцмережах про те, що в житті жінки головною героїнею має залишатися вона сама, а не лише дитина. Така позиція викликає різну реакцію серед інших мам і підписниць.
Частина жінок із нею погоджується, бо поділяє схожі погляди на баланс між материнством і власним життям. Водночас є й ті, хто реагує доволі емоційно або навіть агресивно, наполягаючи, що “все має бути тільки для дитини”. Психологиня не заперечує, що батьки багато роблять для своїх дітей і що вони є продовженням сім’ї, але вважає неправильним повне самозречення заради материнства.
На її думку, якщо мама повністю розчиняється в дитині й нічого не робить для себе, це стає неправильним прикладом для самої дитини.
“Якщо дитина бачить, що ти для себе нічого не робиш, а натомість усе віддаєш, то в майбутньому не буде цієї поваги до мами. Яка може бути повага, якщо мама сама себе не поважає і вважає, що дитина — центр всесвіту?”, — пояснює Карина.
Вона підкреслює, що обставини бувають різні: у когось довгоочікувана дитина, у когось складні життєві ситуації. Проте Карина наголошує на простій логіці: спочатку була жінка, а вже потім — дитина. Так само й у родині: спочатку є пара, стосунки між чоловіком і жінкою, а вже потім з’являється дитина. “Якщо “забивати” на стосунки й “відкладати” їх кудись подалі, вони з часом згаснуть”, — зазначає фахівчиня.
Те ж відбувається і з жінкою, яка повністю жертвує собою заради дитини: вона поступово втрачає себе, свою енергію та відчуття власної цінності.
Для Карини материнство — це про баланс між любов’ю до дитини, турботою про родину та повагою до власного життя.
У своїх дописах блогерка неодноразово радить мамам хоча б раз на тиждень влаштовувати так званий “день без дітей”. На її переконання, це не примха, а необхідність для збереження емоційного ресурсу жінки.
Ідеальний день Карини для себе складається з простих, але важливих речей. Насамперед — спілкування з подругами. Навіть якщо вони далеко, це може бути онлайн-зустріч за кавою, головне — живий контакт і можливість поговорити не про побут чи дітей, а просто про себе, свої думки та настрій.
Важливою частиною такого дня для Карини є масаж, який допомагає їй розслабитися. Далі — будь-які доглядові процедури для себе: це може бути манікюр, косметична терапія чи просто час на особистий догляд.
“Також вихід на каву з подружкою, якийсь шопінг для себе. Це не про сходити купити продукти додому, а саме собі щось придбати”, — каже вона.
Як зрозуміти, що ресурс вичерпано, і що далі?
Говорячи про особистий ресурс, Карина Левченко наголошує: втома буває різною, і важливо вміти відрізняти звичайну фізичну перевтому від більш глибокого виснаження.
Тривожним сигналом, на думку психологині, є хронічна втома — коли людина прокидається вже виснаженою, навіть якщо напередодні не було надмірного навантаження чи безсонної ночі через дитину. Це не разовий стан, а стійке відчуття браку сил.
Ще одним маркером є втрата радості від речей, які раніше надихали. Якщо звичні джерела відновлення перестають приносити полегшення, а натомість викликають розгубленість або навіть провину, це означає, що внутрішній ресурс серйозно виснажений.
Коли звичайні речі більше не тішать, а втома стає постійною, — це той момент, коли варто замислитися про підтримку фахівця.
Щодо власної практики, Карина пояснює, що наразі офіційно перебуває в декреті в поліції, а клієнтів як психологиня не має. Водночас психологія залишається важливою частиною її життя: вона активно ділиться своїми думками в блозі та постійно навчається.
Жінка проходить вузькопрофільні курси, адже університетська освіта дала базу, але сучасна психологія швидко розвивається. З’являються нові методи, підходи та напрямки, які її цікавлять, тож вона шукає якісні навчальні програми й вибирає ті, що справді дають глибокі знання.
Прощання з домом і нове життя в евакуації
Карина Левченко — родом із нині окупованого Курахового. Востаннє вона була вдома 26 лютого 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення Росії.
Це місто розташоване за 20 кілометрів від Мар’їнки, де з 2014 року тривали важкі бої, тому загроза була дуже реальною. На той момент її чоловік працював у поліції — був заступником начальника відділу та очолював розшук. Саме він наполіг на терміновому виїзді родини до своїх батьків у Дніпропетровську область, запевняючи, що бойові дії триватимуть недовго.
Карина була на дев’ятому місяці вагітності, поряд — троє дітей. Рішення виїжджати вона ухвалила як необхідність, а не як вибір. Родичі чоловіка приїхали й забрали родину з Курахового.
Найболючішим для неї виявилося не стільки саме прощання з містом, скільки життя “не вдома”. Останній місяць перед пологами вона провела в чужому просторі — навіть попри теплі стосунки, це були батьки чоловіка, а не її дім. “Після народження дитини перший місяць ми жили з батьками чоловіка — це нелегко, бо ти не в себе вдома. До того ж, у тебе діти, тож це психологічно важкувато було”, — згадує Карина.
Полегшення прийшло лише після переїзду до орендованої квартири в Павлограді. Хоч це й не була власна оселя, але там жінка вперше знову відчула себе господинею.
“Не можу сказати, що під час переїзду в мене був сильний стрес. Я просто це прийняла як необхідність”, — каже психологиня. Набагато складнішим стало вибудовувати життя з нуля: шукати лікарів для дітей, знайомства, звичні маршрути. Вона залишилася сама з новонародженою дитиною та ще трьома дітьми, без кола підтримки, яке мала в Кураховому.
Справжнє усвідомлення втрати дому прийшло не одразу:
“Десь через рік прийшло усвідомлення, що я додому не повернуся. Це був такий важкий момент…”.
Особливо боляче було думати про власну квартиру, стабільність і незалежність від орендодавців. З дітьми та домашньою твариною знайти житло завжди складніше, і це додавало тривоги.
Карина дозволила собі прожити цей біль — поплакати, побути в сумі, дати час на прийняття. На це пішло приблизно три місяці. Вона свідомо вибрала рухатися далі, бо дітям потрібна спокійна, усміхнена мама, а не жінка в постійному стресі.
Коли згодом стало відомо, що квартиру родини Левченків у Кураховому зруйновано, ця звістка вже не стала травмою. Було боляче по-людськи, але не руйнівно — до того моменту жінка вже прийняла втрату дому як частину нової реальності.
Карина Левченко в майбутньому не виключає повернення до рідного міста — принаймні “в гості”.
“Якщо Курахове деокупують, незалежно навіть від того, чи відновлять, все одно я приїду туди”, — ділиться переселенка.
Для неї це не питання інфраструктури чи комфорту — це питання пам’яті та внутрішнього зв’язку з місцем, де минула значна частина життя.
У Кураховому залишилося багато теплих спогадів і щасливих моментів, пов’язаних із дитинством, молодістю, родиною та власним становленням. Жінка розуміє, що нові щасливі сторінки її життя можуть бути написані й в інших містах, але рідний дім завжди займає особливе місце в серці.
“Коли я думаю про Курахове, то всередині стає так тепло. Це таке рідне місто, де було добре й затишно”, — каже Карина.
“єОселя”: між надією, бюрократією та війною
Про програму “єОселя” для внутрішньо переміщених осіб Карина Левченко писала багато й відверто, адже на практиці цей шлях виявився тривалим і емоційно виснажливим.
Пропонуємо матеріал за темою: “єОселя” в дії: як українцям отримати доступну іпотеку на власне житло.
Найскладнішим етапом для родини стало саме очікування. Весь процес — від попереднього погодження до остаточного рішення з Києва — тривав близько пів року. За цей час квартира вже була вибрана, перший внесок є, а родина фактично жила в постійному режимі невизначеності.
Парадокс ситуації полягав у тому, що рішення вже ніби було близько, але часу воно забирало дедалі більше. Карина зізнається, що найважчим було не збирання документів, а психологічний тиск очікування: знання, що квартира є, гроші вже частково сплачені, але фінального “так” досі немає.
“Так вийшло, що, коли нам повідомили про наявність фінансування, чоловік був на фронті, взагалі без зв’язку, в оточенні, тож вчасно з’явитися на зустрічі не вийшло. І, виходить, ми свою чергу пропустили”, — говорить переселенка.
Втім, банк пішов назустріч, врахувавши обставини. Родині дозволили скористатися програмою пізніше, за умови, що всі формальності будуть завершені до кінця серпня 2025-го — після виходу чоловіка із зони бойових дій.
Чекати й триматися: як жити, коли чоловік на фронті
Окремим випробуванням для Карини Левченко став період, коли її чоловік був на передовій.
Вона зізнається, що спочатку навіть не знала про його рішення піти до поліцейського стрілецького батальйону — він свідомо не сказав їй про це, бо розумів, що вона буде проти. Про службу чоловіка Карина дізналася вже від знайомих колег.
Попри страх і тривогу, жінка прийняла його вибір, адже бачила, наскільки це було важливо для чоловіка. Найважчим виявилося повне зникнення зв’язку — тоді, коли підрозділ вирушав на бойові завдання. “Тобто, ти не знаєш, як у нього справи, чи живий він. Це важко”, — зізнається Карина.
Це психологічно виснажувало, але вона виробила власну стратегію виживання в таких умовах. Щоб не занурюватися в тривогу, жінка намагалася максимально “займати” руки й голову.
Її головною опорою стала творчість і ручна робота. Карина вишивала бісером — створила вишиванки для себе, дітей і навіть подруги.
Пізніше захопилася в’язанням із сучасної фактурної пряжі: зв’язала собі кардиган, а дітям — теплі кофти.
Такі заняття дозволяли їй залишатися зосередженою на теперішньому моменті та відволікатися від важких думок.
Ніколи не буде, як раніше — буде краще
Фразу про те, що “ніколи не буде, як раніше — буде краще”, психологиня наповнює дуже конкретним життєвим змістом. Для неї “краще” — це не абстрактний оптимізм, а сукупність змін у якості життя, можливостях і внутрішньому зростанні.
Переїзд із невеликого Курахового до більшого Івано-Франківська відкрив для її родини ширші перспективи — насамперед для дітей. З’явилося більше можливостей для їхнього розвитку, освіти, гуртків, спілкування. Так само розширилося й коло професійних варіантів для самої Карини: тепер вибір роботи не обмежений рамками маленького міста.
Важливою частиною цього “краще” стала й вимушена сепарація від батьків: “Раніше поруч жили батьки. Тобто, я завжди знала, що можу на них розраховувати. Коли ми роз’їхалися по різних містах, мені не було з ким залишити дітей. Я думала: “Як це?”. І спочатку було важко, а зараз вже по-своєму класно, бо ти знаходиш варіанти, як можна вирішити це питання”.
Разом із тим покращився й фінансовий рівень життя, адже чоловік почав заробляти більше.
Для Карини “краще” — це також про внутрішнє зростання й ширший кругозір. Вона говорить про здатність не застрягати в депресії через тиск війни, а знаходити практичні виходи: альтернативи під час відключень світла, резервний інтернет, павербанки, більшу мобільність і гнучкість у плануванні життя.
“Також шукати можливості для покращення життя — не просто сидіти у відчаї, а знаходити оптимальні варіанти вирішення для себе”, — розповідає психологиня.
Те ж стосується й самореалізації. Карина зізнається, що могла б “застрягти” в думках про те, що не може повернутися до роботи в поліції через ненормований графік і відсутність допомоги з маленькою дитиною. Але замість цього вона вибирає шукати інші шляхи розвитку — у психології, навчанні, блозі, нових навичках.
Велику роль у такому світогляді відіграє приклад її двоюрідного брата, який завжди радить шукати позитив навіть у найскладніших ситуаціях. Для Карини це означає бачити урок у кожному випробуванні й запитатувати себе не “за що це мені”, а “що я можу взяти з цього досвіду”.
Не відкладати себе на потім: порада жінкам, які бояться втратити себе
На запитання, що б вона сказала жінці, яка боїться втратити себе, психологиня відповідає просто й дуже чесно: боятися — не страшно, страшно втратити себе.
Головне, на її думку, — ніколи не переставати пам’ятати про себе, навіть у найскладніші періоди материнства, переїздів, війни чи втоми. Вона наголошує, що інколи справді важко знайти час тільки для себе, особливо коли є маленькі діти. Але цей час необхідний — бодай кілька годин на тиждень, які жінка присвятить лише собі.
Це може бути щось дуже просте: сходити на манікюр, прогулятися наодинці, випити каву без поспіху або просто побути в тиші. Важливо не заганяти себе винятково в домашні справи та ролі мами й господині.
Для Карини показовим “тривожним дзвіночком” є ситуація, коли жінка купує все тільки для дітей або родини, а про себе постійно думає: “якось іншим разом”.
“Тому важливо не забувати про себе. Просто піти й купити собі навіть ті шкарпетки — це вже для себе. Ніколи не відкладати себе на потім”, — підкреслює Карина.
Читайте також: Після деокупації Донеччини будемо відновлювати не лише території: інтерв’ю з поліцейською Поліною Куліш.
