Каріна Сітнікова вчилася на медика в Рубіжному, коли почалася повномасштабна війна. Тижні до евакуації сиділа без світла, газу й зв'язку, поки батьки в Айдарі (колишній Новопсков) не знали, жива вона чи ні. Через пів року після евакуації їй поставили ПТСР і депресію — тіло давало сигнали, які вона ігнорувала. Зараз дівчина навчається на дерматовенеролога в Києві, працює медсестрою в приватній лабораторії і регулярно спілкується з батьками, які досі в окупації. Бабуся не змогла виїхати — не винесла б дорогу. Каріна розповідає про дитинство в селищі, про те, як соромилася свого суржика в школі й університеті, а зараз каже: це моя рідна мова. Про "тремпель", "буханка хліба" і "тапці", які не розуміє її хлопець з Київщини. Про те, чому їй не подобається перейменування Новопскова на Айдар. І про невизначеність — бо не знає, що буде завтра.
Новопсков: гранти, танці й переселенці-2014
Каріні 25. Вона народилася в селищі Новопсков на Луганщині — тепер його перейменували на Айдар. Там минуло її дитинство, там і досі живуть батьки й бабуся. Коли вона згадує про найтепліші моменти, у голосі з’являється м’якість і ностальгія.
"Найтепліше в моїх спогадах — це природа. Там справді неймовірно красиво. Наші білі гори, річка, озера, оці краєвиди, які ні з чим не сплутаєш, — усе вражає і заспокоює. Це те, що я завжди носитиму з собою," — каже вона.
До повномасштабного вторгнення в селищі активно розвивалася громада. Завдяки грантам повністю оновили школу, з’явилися нові дитячі майданчики, відбудовували спільні простори, щороку щось змінювалося. За словами Каріни, у Новопскові було багато української культури — і в побуті, і в місцевих ініціативах, і просто в атмосфері.
"У нас навіть є старовинний будинок, який відновили буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Його так гарно впорядкували, місце вийшло дуже атмосферне й красиве. Для нашого селища це було щось особливе," — розповідає вона.
У 2014 році війна не дійшла безпосередньо до Новопскова, але відлуння бойових дій зі Щастя все одно було чутно. Тоді до селища переїжджали люди, які втекли з окупованих Луганська, Донецька та навколишніх селищ.
"До нас приїжджали ті, хто жив під окупацією від самого 2014 року. Я добре пам’ятаю, як моя класна керівниця теж переїхала до Новопскова. Вона була з Донецька — її місто окупували, і вона приїхала до нас, почала працювати в школі. Для нас, дітей, це було великим відкриттям: почути її історії, зрозуміти, через що люди проходили," — згадує Каріна.
Тоді їй було лише чотирнадцять. Вона продовжувала навчатися в школі, ходила на танці, багато їздила Україною з виступами.
На початок 2022 року Каріна вже була студенткою медичного університету в Рубіжному. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона, як і багато хто, спершу сподівалася, що все швидко мине.
"Ми тоді були впевнені, що перечекаємо, що це ненадовго, що нічого страшного не станеться. Здавалося, у 21-му столітті просто не може бути такої війни — і багато хто так думав. Але коли тиждень не було світла, газу, зв’язку, коли батьки не знали, жива я чи ні, а навколо палало й були прильоти всюди, стало зрозуміло, що треба виїжджати," — згадує вона.
Щоб потрапити на евакуаційний автобус, довелося пройти містом, яке вже тоді виглядало майже зруйнованим.
"Ми йшли вулицями — скрізь розбиті вікна, скло на землі, будинки чорні від вибухів, у саджі. Це дуже важке відчуття, коли бачиш таке на власні очі," — каже Каріна.
Вони встигли на останній евакуаційний автобус, де місця практично не було.
"Ми просто сіли й поїхали, бо іншого шансу вже не було. Дуже багато людей — настільки тісно, що неможливо було рухатися. Я дівчинку посадила собі на руки, бо не було куди її подіти, щоб не задавили. Усі стояли впритул один до одного," — розповідає вона.
Їхали в Дніпропетровську область. Дорога була виснажливою, але водночас ніби автоматичною.
"Ми майже ні про що не думали, тільки б виїхати. Автобус зупинявся на гуманітарних постах — давали чай, дітям бутерброди. Але все це сприймалося на фоні постійної напруги й страху. Головне було — просто доїхати," — згадує Каріна.
ПТСР, інтернатура й батьки в окупації
Після евакуації Каріна продовжила навчання онлайн у Дніпропетровській області. Із собою вона встигла взяти лише ноутбук, документи та кілька найнеобхідніших речей. Навчання відновили швидко, але група збиралася нерегулярно: частина студентів залишалася в окупації, інші жили в місцях із дуже слабким зв’язком і не завжди могли під’єднатися. Поступово всі намагалися звикнути до нового життя, хоча спочатку ніхто не помічав, як війна впливає на психіку й тіло — здавалося, що потрібно просто рухатися далі й триматися.
"Спочатку ти взагалі не помічаєш, як це на тебе вплинуло, намагаєшся жити як раніше: навчатися, робити вигляд, що все нормально. А потім розумієш, що щось не так, бо організм починає подавати сигнали. У мене збився цикл, почалися дуже обільні менструації, але я все це ігнорувала, думала, що само пройде. Майже через рік — ну десь через пів року — я звернулася до психіатра в університеті, бо там був безкоштовний прийом. І тоді мені вже поставили ПТСР і середній ступінь депресії," — каже Каріна.
Паралельно з навчанням Каріні доводилося заробляти. Вона брала підробітки в інтернеті: виконувала невеликі завдання, писала тексти, робила презентації для інших студентів. Згодом переїхала до Рівного, де завершувала медичний університет, і там також знайшла роботу, знову пов’язану з онлайном. Навчалася до останнього — до шостого курсу.
Тепер Каріна живе в Києві, проходить інтернатуру з дерматовенерології й працює медсестрою в приватній лабораторії.
"Тут мене ще й підучили в деяких моментах. Дещо давалося справді важко. Поєднувати роботу з навчанням складно, але, так би мовити, вибору особливо немає", — каже дівчина.
Каріна пояснює, що інтернатура — це одночасно і навчання, і робота: позадипломна підготовка, під час якої лікар отримує спеціалізацію. Сам диплом — це лише половина шляху, бо без спеціалізації працювати лікарем неможливо.
Вона говорить про тривалість медичної освіти без ілюзій: усе залежить від спеціальності. Навчання може тривати від шести до п’ятнадцяти років. Наприклад, інтернатуру з неврології планують збільшити з двох до трьох років — тобто шість років університету плюс три роки інтернатури. Якщо ж людина хоче стати кардіохірургом, їй потрібно спочатку пройти інтернатуру з хірургії, а потім ще ординатуру з кардіохірургії — це додаткові чотири роки.
Вибір спеціальності у Каріни був усвідомленим. Спершу їй подобалася дерматовенерологія, а також цікавили ендокринологія та гінекологія. Але вже під час практики вона зрозуміла, що гінекологія — не її напрям. Ендокринологія й досі подобається, тим більше що багато дерматологічних захворювань перетинаються саме з нею.
"Та найбільше мене привабила дерматологія. Я могла пояснити через неї власні стани — наприклад, у мене акне. Це й стало пусковим механізмом, коли я вирішила, що хочу бути дерматологом. До того ж у цій сфері дуже багато захворювань і напрямків, є куди розвиватися," — каже вона.
На першій лекції студентам повідомили, що в дерматології налічують близько трьох тисяч захворювань шкіри. Під час інтернатури лікар повинен опанувати першу сотню, а решту — поступово напрацьовувати вже в роботі, адже є рідкісні патології, про які не чули навіть досвідчені дерматологи.
Між роботою, тривогами і новинами з дому
Каріна зізнається, що останнім часом у Києві дуже гучно через обстріли, і це помітно позначається на її самопочутті. Вона говорить, що це схоже не на класичну тривогу, а на внутрішнє напруження, яке важко відслідкувати. М’язи можуть раптово скорочуватися, спина і живіт — боліти. Якщо ситуація погіршується, вона разом з іншими спускається в укриття.
Родина Каріни досі в окупації. Бабуся не змогла виїхати — дорога була б для неї надто важкою. З батьками Каріна підтримує регулярний зв’язок, щоб хоч якось розуміти, що вони у безпеці. Але навіть за їхніми словами ясно: життя там триває, однак військових дуже багато, і це її насторожує.
"Медицина в окупації фактично не працює. Навіть до війни у селищі бракувало лікарів — молоді спеціалісти не хотіли їхати у віддалений населений пункт. Ті, хто залишалися, жили там або через власне житло, або тому, що його надали. Після початку війни частина медиків виїхала, і ситуація стала ще гіршою," — каже Каріна.
Дівчина пояснює, що люди в окупації можуть не помічати, як на них впливає тривалий стрес. Вона сама пів року не усвідомлювала, що з її станом щось не так. За її словами, стрес провокує загострення хронічних хвороб і навіть може стати причиною їхньої появи вперше. З професійної точки зору вона бачить це щодня: у дерматології багато хронічних дерматозів — псоріаз, атопічний дерматит — зараз загострюються значно частіше. У деяких людей вони вперше з’являються саме через війну й життя в умовах постійної напруги. І це навіть без урахування інфекцій, які поширюються швидше.
"Тремпель", "панчохи" і "буханка хліба"
Одна з найважливіших тем для Каріни — її рідна мова, той суржик, яким розмовляли в селищі. Вона підкреслює, що в неї був більше український суржик, ніж російський.
"Якщо хтось думає, що в нас усе було російськомовне, то це не так. У селищі багато людей розмовляли українською — хіба що інколи траплявся суржик, кілька слів туди-сюди. Таких людей було дуже багато," — каже дівчина.
Каріна згадує, як у першому класі не знала російських слів, які вчителька вживала на уроках. Вона знала тільки "буряк", а не "свекла". Або дуже довго не могла зрозуміти різницю між "гарбуз" і "кавун".
Її бабуся знала німецьку, тож у дитинстві Каріна, як вона каже, знала, мабуть, навіть більше німецьких слів, ніж російських. Але в школі довелося перейти на російську — через стереотипи та настрої серед однолітків.
"Мені було соромно говорити суржиком, бо вважалося, що це щось селянське. Такий стереотип тоді справді був. Тому в школі я перейшла на російську. Російською й розмовляла — тільки з найближчими могла говорити суржиком," — згадує вона.
Зараз Каріна повернулася до свого суржику й зовсім не соромиться його. Часто чує, що в неї гарна українська, хоча навіть коли вона не намагається говорити літературно, усе одно переходить на суржик — так їй звучить природніше.
"Я вважаю суржик своєю рідною мовою. З рідними й близькими я розмовляю саме ним і не соромлюся цього. Мені здається, що правильно говорити так, як тобі зручно, а не так, як очікує суспільство. У держустановах я переходжу на українську, бо цього вимагає закон. Але в побуті суржик — це нормально," — каже вона.
Дівчина з усмішкою згадує слова, з якими росла. Бабуся завжди говорила "тапці" — не "тапки", як у російській, і не "капці", як в українській, а саме "тапці". І так воно прижилося, що Каріна й досі каже саме так.
Прабабуся — бабуся діда по материнській лінії — наполягала на слові "панчохи". Усі навколо казали "носки", ніхто не вживав "панчохи", але вона стояла на своєму: це саме "панчохи".
Є й інше слово, яке знають, мабуть, усі на сході України — "тремпель". Каріну й зараз інколи питають, що це таке. Вона відповідає: ну, "тремпель". Їй кажуть: це "вішалка" або "плечики". А вона сміється: для неї це завжди "тремпель".
Ще одна фраза з дитинства — "буханка хліба". Вона пам’ятає, як приходила до магазину й казала: "Можна мені буханку хліба?" — і всі розуміли, що вона має на увазі. А от її хлопець із Київщини досі перепитує, що таке "тремпель".
"Каже: та це не «тремпель». А я кажу: це «тремпель». Для мене — так. Нічого, за пару років вивчить усі слова," — сміється Каріна.
Вона багато мандрувала Україною і помітила, що навіть звичайну гумку для стирання в різних областях називають по-різному: десь "стирачка", десь "гумка", а хтось каже "резинка". І кожна область має свій варіант — так мова і живе.
Радянські будівлі Слов'янська, львівські церкви і назва Айдар
Через танці Каріна багато подорожувала Україною і часто помічала в різних містах щось, що нагадувало їй Новопсков. Вона каже, що в кожному місті є дрібниця, яка відсилає до рідного дому. Та сама радянська архітектура їй не надто подобається — надто сіра, однорідна. Зовсім інші враження залишив Львів. Там Каріні було справді красиво, бо саме така архітектура їй близька — австрійська, з деталями, якими хочеться милуватися.
"Там стільки церков, що можна просто ходити й фотографувати їх усе життя. Дуже багато красивих," — каже вона.
До перейменування Новопскова на Айдар Каріна ставиться стримано. Їй більше подобалася стара назва — не через схожість із російським Псковом, а тому що це частина історії й щось звичне. До того ж річка називається Айдар, і поруч є селище Новоайдар, тому нова назва здається їй не такою природною для рідного селища.
Зараз Каріна живе в Києві й не знає, де опиниться далі. Життя таке непередбачуване, що навіть коли у лікарні питають, чи залишиться вона працювати тут, чи поїде в інше місце, вона чесно зізнається: відповісти не може.
"Я розумію, що зараз такі часи, коли я навіть не можу сказати, що буде завтра, не те що далі," — каже вона.
Одне Каріна знає точно: вона й надалі говоритиме своїм суржиком — мовою, яка для неї про дім, про бабусю, про дитинство в Новопскові. І вірить, що колись обов’язково повернеться туди, де все починалося.
Читайте також: Психологиня з Луганська: про життя в окупації, сором за походження і роботу з земляками.
