Анжеліка Сердюк каже, що Київ їй подобається, але він не став рідним містом. Рідне — Краматорськ, звідки вона виїхала одинадцять років тому. Там досі живуть її батьки, там стоїть її квартира, там залишилося дитинство з медалькою "Народженому на землі Донецькій". Зараз Анжеліка — фешн-фотографка у Києві, знімає покази на Fashion Week, робить репортажі для брендів і планує велику творчу зйомку, присвячену Донбасу. Каже, що пишається своїм походженням і що їй нормально, коли її називають "східняцьким бидлом".
Краматорськ і Київ: між двома домами
Анжеліка народилася і прожила в Краматорську двадцять три роки. Навчалася на графічного дизайнера в технікумі, працювала за спеціальністю. Фотографія завжди була тонкою ниточкою поруч, але не основною справою. У 2014-му вона приїхала в гості до подружки в Київ. Тоді вже почався наступ на Донеччину та Луганщину, вже пройшов "референдум" і все в Краматорську загострилося — тому вона вирішила тимчасово залишитися в Києві. Але тимчасове перетворилося на постійне.
"Я не оформлювала статус переселенки — не тому, що було легко, а тому, що формально я не втратила житло, наприклад у Краматорську. Тож я не бачила в цьому особливого сенсу. Просто жила далі: працювала, знімала квартиру — як усі, у звичайному режимі", — розповідає вона.
У Києві дівчина побудувала успішну кар'єру графічної дизайнерки, потім стала арт-директоркою. Відповідала за візуальну комунікацію бренду — не просто дизайн, а як бренд говорить, що робить, як виглядають заходи. З приходом повномасштабної війни формат діяльності компанії змінився. Анжеліка пішла з роботи і почала думати, чим хоче займатися насправді.
"Фотографія завжди була зі мною, тож я вирішила й далі розвиватися в цьому напрямку. У дитинстві я часто думала: боже, в якій жопі я народилася, чого я в цьому вонючому Краматорську. А зараз усе інакше — я дуже пишаюся тим, звідки я. У мене навіть є медалька з народження з написом «Народженому на землі Донецькій». Я зберігаю її досі й по-справжньому пишаюся своїм походженням", — каже Анжеліка.
Батьки дівчини й нині живуть у Краматорську. Це для неї дуже важка тема. Вона читає новини, спілкується з людьми звідти. Дуже переживає. У неї там є квартира, яка стоїть порожня. Деякий час у ній жили військові.
"Є в мене думки, що я можу більше його не побачити й не повернутися. Те, що мої батьки залишаються там, для мене дуже важка тема — вони не виїжджають. Я часто чую запитання: «А чому ти не вивозиш своїх батьків?» Наче якщо в тебе є родичі на сході у таких містах, то їх легко просто взяти й вивезти. Але це дорослі люди, які приймають власні, дорослі рішення. Якби я могла винести їх звідти на руках — я б це зробила. Але вони теж мають цього захотіти", — пояснює вона.
Коли почалася повномасштабна війна, Анжеліка з чоловіком і дитиною виїхали з Києва. Їхньому синові тоді був рік і два місяці. До травня вони жили в Бердичеві, на Житомирщині. Невелике місто, яке чимось нагадало їй Краматорськ, — тихе, спокійне. За весь цей час був лише один ракетний удар — і все. У травні родина повернулася до Києва і більше нікуди не виїжджала.
У них — приватний будинок, в який вкладено багато сил: і в сам дім, і в двір. З початком повномасштабної війни Анжеліка почала займатися садом — із цього дуже тішиться її мама. Бо колись, у молодші роки, дівчина постійно повторювала: ой, ті квіточки, кому вони потрібні. А тепер саме це її заспокоює. Будинок зробили максимально автономним: облаштували свердловину, встановили інвертори, щоб світло було постійно.
"Мені зараз дуже важко думати про житло в Краматорську. Про бабусин будинок — про те, що, можливо, я його більше не побачу. Там пройшло моє дитинство. І так само тут: ми виїжджали звідси з однією валізою і рюкзачком — це були всі наші речі на трьох людей. Після повернення мені довгий час узагалі не хотілося нічого купувати для дому. Навіть зараз я ніби змушую себе це робити — щось для будинку, штори чи посуд. У якийсь момент здається, що в цьому немає сенсу. Що ти будь-коли можеш усе покинути, поїхати, або що це просто зруйнують. І ті радощі, які були раніше, коли облаштовував свій дім, — вони ніби стерлися", — розповідає Анжеліка.
У неї так само стерлися радощі від улюблених свят — Нового року і Різдва. Раніше вона завжди прикрашала дві ялинки (у неї чотири ящики прикрас), фанатіла від цього. Зараз змушує себе робити свято — для сина.
"Не скажу, що він став для мене рідним містом. У багатьох сенсах він мені подобається — Київ мені подобається. Але я не можу сказати, що це моє рідне місце. Просто місто, яке мені близьке. Я намагаюся помічати його красу. Коли, наприклад, їдеш у метро з лівого берега на правий, ловиш себе на думці: о, як же тут красиво, просто неймовірно. А потім минає рік, кілька років, ти багато їздиш — і перестаєш це помічати. Тому я намагаюся себе трохи стримувати: зупинятися, дивитися навколо, дозволяти собі насолодитися локаціями, кудись іти, не поспішаючи", — каже вона.
Фешн-фотографія: від предметики до Fashion Week
Анжеліка фотографує вже чотири роки. Починала з предметної зйомки — знімала пузерці, флакончики косметики для соцмереж компанії, де працювала артдиректоркою. Коли звільнилася, брала індивідуальні замовлення. А згодом одна з подруг сказала: а чому б не спробувати знімати людей? Анжеліка спробувала — спочатку пофотографувала її, потім ще кількох приятелів. І зрозуміла, що в неї це виходить і їй це подобається. Єдине, що з часом стало зрозуміло: вона не може брати персональні фотосесії — сімейні, лавсторі. Її цікавить інше — фешн і брендові історії.
"Там працюють професійні моделі, які розуміють, як стати в кадрі і що потрібно зробити. Мені так простіше й легше, і це мені більше подобається. Бо сімейні фотосесії — це завжди про психологічну підтримку, так само як і персональні. Люди приходять із запитами, не подобаються собі, не приймають себе, а в мене немає внутрішнього ресурсу з цим працювати. Тому я обрала для себе шлях у фешені — там усе чітко і ясно", — пояснює Анжеліка.
Кілька років тому вона відпрацювала сезон на Fashion Week — як пробний забіг. Перший раз пішла навіть у мінус: орендувала об’єктиви, техніку, вкладалася без гарантій. Уже в другому сезоні все змінилося — бренди самі почали запрошувати, зйомки стали оплачуваними й з’явився плюс. У лютому планується ще один Fashion Week, і Анжеліка збирається працювати там знову — зараз робить власний сайт, щоб презентувати себе. Для неї цей захід — не просто робота, а простір чистої творчості. Покази вона сприймає як витвір мистецтва, майже як виставку в галереї.
"Це як прийти в галерею, де виставляється художник, який у кожну роботу вклав час, досвід і сенси. Так само й покази — бренди завжди говорять мовою ідей. Зараз, до речі, багато хто надихається Донбасом або Азовським морем: я знімала показ одного бренду, присвячений саме Азову, і це було неймовірно. Коли такі смисли закладаються в колекцію, ти це відчуваєш відразу. А ще люди — вони приходять наряджені, зібрані, проживають цю подію тілом і поглядом. Чотири дні Fashion Week — це суцільний фьюжн образів, стилів, деталей, у якому хочеться бути й усе фіксувати. Особливо зараз, під час війни, коли ти ніби на мить занурюєшся в інший світ, — і тривожні думки відступають. Для мене це простір, де народжується натхнення", — розповідає вона.
Це чотири дні нон-стопу: зйомки, обробка, віддача в той самий день, бо є момент актуальності контенту — за три дні він уже нікому не потрібен. Анжеліка приїжджає додому, сідає й одразу обробляє, або працює в паузах між показами — відкриває ноутбук, відбирає кадри, робить кольорокорекцію й віддає матеріал. На ретуш просто немає часу. Вона щоразу обіцяє собі не загинатися, але бачить стільки красивого, що хоче зняти все. Тоді відмічає для себе те, що не оброблятиме одразу, — залишає на потім, коли буде трохи легше з часом.
"Це дуже важко, тому що ці чотири дні нон-стопом зйомки відбуваються, і їх потрібно віддавати в той же день, тому що є момент актуальності контенту, але воно того варте. Я дуже заряджаюся Fashion Week. Я, звісно, потім до остеопата йду", — каже Анжеліка.
Попри різні міфи, повномасштабна війна не вбила фешн-індустрію. Бізнеси працюють і намагаються робити красиво. Особливо перед новорічними святами — презентації, відкриття магазинів, нові дропи, постійний рух і відчуття, що щось відбувається безперервно. Грудень у Анжеліки дуже щільний за графіком: просто зараз вона їхала з однієї зйомки на іншу.
"Часто кажуть, що фотографів занадто багато і роботи на всіх не вистачає, але тут багато залежить від того, як ти себе презентуєш: як продаєш, як спілкуєшся, як проявляєшся. Якщо сидіти мовчки, нічого не постити, ні з ким не комунікувати й не робити творчих зйомок, то звідки взятися замовленням — люди ж не приходять просто так. Це завжди про великий, постійний нетворкінг, який працює лише тоді, коли ти щось даєш іншим, нічого не чекаючи взамін, і тоді багато речей складаються ніби самі собою", — пояснює вона.
Вихідні Анжеліка намагається не завантажувати зйомками і обробкою. Проводить час із сім'єю.
"Я — східняцьке бидло"
На початку, коли дівчина тільки переїхала, люди часто не хотіли здавати житло переселенцям з Донбасу. Згодом подібне повторилося вже під час повномасштабного вторгнення — на заході України, за словами донеччанки, відмовляли тим, хто приїхав із Києва чи Харкова. Анжеліка сама стикалася з цим кілька разів. Ще тоді, коли на машині були донецькі номери, один чоловік кричав на неї просто через те, що вони були з Донецької області.
"Знаєте, от ці всі речі на кшталт «східняцьке бидло» я взагалі не сприймаю як якийсь образливий випад. Бо факт у тому, що різниця між людьми з Донбасу, з центральної України, із заходу України — вона є: у спілкуванні, у поведінці, у ритмі. І мені з цим нормально. Я пишаюся тим, що я донбасівка. Навіть якщо трапляються якісь неприємні ситуації, я на цьому не зациклююся і не розкручую це всередині себе. Ну окей, я східняцьке бидло — і що", — каже Анжеліка.
Зараз багато хто піднімає тему самоідентичності Донбасу, але для неї це не складна розмова. Фотографка відкрито говорить про те, звідки вона, і не приховує гордості за своє походження. Анжеліка планує велику творчу зйомку, присвячену дому. Ця ідея давно була з нею, а тепер щільно засіла в голові й проситься назовні.
"Я хочу зробити великі банери зі знаковими місцями Донбасу — териконами, Святогірськом, різними ландшафтами — і використати їх як фон. Запросити акторів, щоб вони відіграли не конкретних людей, а радше відчуття частинки цього регіону, побули самим Донбасом. Поки що це дуже сирі думки: у мене є лише внутрішня картинка, яку я ще не прописувала й навіть нікому не озвучувала. Ви перша", — розповідає вона.
Читайте таккож: "Ти сидиш у темряві, і раптом сирена": письменник Дмитро Саламон про книгу на тисячу сторінок і втрату Слов'янська.
