Олена Литвиненко з Мирнограда десять років займалася рукоділлям — в'язала, вишивала бісером, робила біжутерію. Люди дивилися, хвалили, але не купували. Потім вона з родиною виїхала до Києва, і одна дівчина з Краматорська попросила зробити брошку-мотанку. Олена не вміла, але навчилася. А в грудні блогер Михайло Лебіга розпакував її подарунок у прямому ефірі — і телефон розірвався від замовлень. Тепер вона вперше за багато років заробляє на своїй творчості.
Двадцять кілограмів матеріалів і жодних продажів
До повномасштабного вторгнення Олена працювала в медичній галузі, але звільнилася. Рукоділлям займалася паралельно — це було хобі, спосіб відволіктися: вишивала картини, робила чохли на мобільні телефони, робила силянки до вечірніх суконь для знайомих.
"Нічого у мене не йшло, бо до повномасштабного вторгнення в нас у місті ручна робота не цінувалася. До неї ставилися як до саморобки — всім подобалося, але купувати ніхто не хотів", — каже Олена.
У 2016-му році в Білій Церкві в Київській області закривався магазин рукоділля. Олені запропонували забрати двадцять кілограмів матеріалів — натуральне каміння, бісер, ґудзики всіх видів.
"Я погодилася одразу. Це був справжній скарб. Настільки приємно було, що зовсім чужі люди подарували натуральні камені — там стільки було всього, що це взагалі неймовірний подарунок мені вийшов. Все знадобилося, бо рукоділля мене завжди рятувало морально", — каже Олена.
Поступово перейшла на брошки, і саме це принесло їй успіх і впізнаваність, але про це трохи згодом.
Квітень 2022-го: виїзд із Мирнограда
"Тривог немає, а раптом два вибухи звідкись. Ми почали переживати за доньку, бо вона саме була вагітна в той момент", — розповідає Олена.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, родина майже одразу прийняла рішення виїжджати. Олена з чоловіком зібрали трьох котів і папугу. Виїжджали разом із донькою та сватами, оселилися в Києві, там на той момент вже жив їхній син.
У червні й жовтні 2023-го Олена відвідувала Мирноград востаннє. Той змінився до невпізнання. Саме тоді, коли вона там була, над будинком пролетів винищувач.
"Звук був божевільний. Це страшно", — каже Олена.
За її словами, місто стало брудним. А до повномасштабної війни воно тільки починало розквітати — було чисте, акуратне. Відкривалися кафе, малий та середній бізнеси. Можна було поїхати в сусідній Покровськ — там працювали кінотеатри, торгові центри. Разом з тим жінка пригадує, що в тодішньому, мирному Мирнограді, їй подобалося геть усе. Вони з чоловіком багато їздили велосипедами саме по місту.
"Усі рвуться кудись летіти — Туреччина, Єгипет. А я, по-перше, не можу довго бути на сонці — мені стає зле. І чоловікові після вибуху на шахті засмага протипоказана, він теж важко переносить спеку. Зате ми на велосипедах стільки всього об’їхали: різні стежки, посадки, поля. Це було неймовірно цікаво. І я весь час ловила себе на думці: навіщо кудись їхати, якщо ти ще толком не знаєш свого міста", — каже Олена.
Нині все житло їхньої родини — знищене, а компенсацію отримати неможливо через бюрократичну тяганину.
У Києві — мотанки, Лебіга і перші замовлення
У Києві Олена почала робити прикраси з фоамірану — гумки, заколки, віночки. Брошки теж робила: колоски, герби, серця. Знову продажів було небагато. Але донька переконувала її не кидати і продовжувати творити.
Олена вирішила зупинитися на брошках. Побачила, що в моду входять мотанки. Якось їй прилетіло замовлення на брошку-мотанку від дівчини з Краматорська, та скинула їй приклад і попросила таку зробити.
"Я їй чесно сказала, що такі речі ще не вмію робити. А вона у відповідь: давай вчися, я зачекаю — я тобі вже замовляю", — розповідає Олена.
Майстер-класів не було. Олена просила інших майстринь навчити, пропонувала заплатити за знання, але їй відмовляли. Тож методом проб і помилок навчилася сама. Поступово створила власний майстер-клас з виготовлення мотанок-брошок, адже пам’ятає, як їй було складно свого часу.
А тут якось донька підкинула ідею: у блогера Михайла Лебіги скоро день народження — "давай зробимо для нього маленький сувенір від рідного міста. Олена якраз робила мініфлакончики з вугіллям. Донька вирішила написати листа й додати ще брошку — для його мами".
Спочатку Олена думала подарувати колосок або серце — але вирішила, що це банально. А от брошку-мотанку хочуть всі, але не кожен може купити через її вартість, адже навіть матеріали виходять у доволі пристойну суму. Упаковку теж зробила індивідуальну: на звичайній коробці видавила колоски з текстурної пасти, покрила золотою фарбою.
Саму трансляцію в соцмережах Олена пропустила — лягла спати.
"Коли прокинулася й увімкнула телефон, він у мене просто розривався від повідомлень", — згадує вона.
На грудень замовлень було дуже багато. Олена розгубилася — усе ж робить сама й не розуміла, як усе встигнути, але всі замовлення віддала вчасно.
"Почуття відповідальності не відпускає: треба встигнути, треба зробити. Я ж пообіцяла. Людина теж розраховує, чекає", — каже вона.
Донька їй трохи допомагала, а хороші відгуки від людей підтримували її морально. Зараз у Олени вже є замовлення на січень і лютий. Заробіток невеликий, але цього вистачає, щоб допомогти чоловікові з орендою будинку, з продуктами, підтримати доньку й онука.
"Такого ажіотажу, як у грудні, вже немає, але люди питають — і я цьому рада. Порівняно з тим, що було раніше, це дуже-дуже приємно. І головне — є сенс рости, є куди й до чого", — каже вона.
Робота при ліхтарях
Вони живуть у приватному будинку. Світла немає, як і в інших українців.
"Працюю при ліхтарях. Сиджу до останнього, поки він не згасне. Коли холодно, руки вже зовсім не слухаються, голка випадає. Але нічого — щойно з’являється світло, бігом за гарячим чаєм і знову до роботи", — каже Олена.
Брошки вишиває бісером, додає металеву фурнітуру, стразові ланцюжки, кристали. Перед відправкою кожної брошки робить відео — знімає роботу з усіх боків, показує зворотний бік. Бо її роботи красиві не тільки зовні — з виворотного боку все так само акуратно пришито й проклеєно, жодної зайвої нитки.
Замовники надсилають, наприклад, скріншот: хочу саме таку. І хоч Олена намагається повторити й втілити всі побажання клієнта, кожна мотанка — трохи інша, бо вона експериментує з новими намистинами, дивиться, як вони виглядають, додає їх і трохи змінює композицію. Вона створила вже близько 250 мотанок. І не втомлюється.
"Коли отримую позитивні відгуки, це дуже надихає! Особливо приємно, коли навіть чоловіки залишають кілька слів вражень. Таких відгуків мало, можливо саме тому вони сприймаються мною так цінно. Все ж таки, ми, жінки, більш відкрито висловлюємо власні емоції і говоримо, що нам подобається, а що ні", — каже Олена.
Саме ці відгуки дають їй відчуття, що її творчість потрібна, що вона може вразити. Що те, що вона робить вночі при світлі ліхтарика, стає чиєюсь улюбленою прикрасою.
У майбутньому жінка мріє освоїти ліпку з глини — створювати мініатюрні квіти, які виглядають як справжні. Їй взагалі подобається все, що пов’язано із створенням власноруч.
Також вона хоче вдосконалюватися — робити мотанки ще красивішими, експериментувати з новими матеріалами, адже вперше за багато років її рукоділля приносить гроші.
"Це невеликий заробіток, але він дає мені відчуття, що я потрібна, що моя робота має сенс. І я нарешті знайшла свою справу — те, що люблю робити і що приносить радість не тільки мені, а й тим, хто носить мої брошки", — каже Олена.
Її роботи можна побачити в Instagram.
Читайте також: Від графічного дизайну до Fashion Week: історія фотографки з Краматорська, яка пишається походженням.
