У Краматорську Донецької області, де кожен день може змінити все, люди прагнуть зберегти свої історії. Фотографиня Вікторія Скляренко фіксує ці миті — кохання, зустрічі, прощання — і водночас прощається з містом, яке було її домом.
Своєю історією вона поділилася з кореспонденткою видання ТРИБУН.
Вікторія народилася і все життя прожила в Краматорську. За освітою вона фінансистка, однак за спеціальністю пропрацювала недовго.
Це не було питанням неприязні до професії — радше внутрішнього відчуття, що вона живе “не своє життя”. Дівчина неодноразово ділилася цими думками із сестрою, поки одного разу не почула просту пораду: спробувати себе у фотографії.
“Душа хотіла чогось більш цікавого та красивого. Коли в сотий раз я казала по телефону сестрі, що живу якесь не своє життя, я постійно намагалася себе знайти. І тут від неї звучить: “тю, купи камеру і вивчись на фотографа, ти ж завжди любила фотографувати””, — згадує Вікторія.
Саме ця розмова, за її словами, стала переломним моментом. Протягом кількох років вона навчалася, накопичувала досвід і відкладала кошти на техніку. Перед своєю першою зйомкою Вікторія поставила собі чітку умову: якщо не відчує, що це її справа — продасть камеру і повернеться у фінанси. Втім, сталося інакше.
Під час першої зйомки вона відчула те, чого шукала — розуміння, що знайшла себе.
З початком повномасштабної війни характер її роботи змінився, але попит на фотографію не зник — навпаки, набув нових сенсів. Вікторія розповідає, що зараз значну частину її роботи займають зйомки закоханих пар. Часто це історії коротких зустрічей: жінки приїжджають до своїх коханих, які служать, лише на кілька днів. І ці кілька днів стають особливо цінними. Фотографії у таких випадках — це спосіб зберегти пам’ять про час, який неможливо продовжити. Зйомки відбуваються як у самому місті, так і за його межами.
“Ми часто їздимо в гарні місця: гори, кар'єри, водойоми. В Краматорську також є гарні парки, де ми також робимо зйомки”, — розповідає Вікторія Скляренко.
Втім, її клієнти — це не лише військові та їхні близькі. Місцеві мешканці також прагнуть зафіксувати своє життя: дні народження, родинні події, весілля. Крім того, через загострення ситуації люди все частіше хочуть сфотографуватися у значущих для них місцях прифронту.
“Кожен хоче запамʼятати своє рідне місто і залишити ці спогади на фото. Багато днів народжень, свят і навіть гарних чудових весіль. Останнім часом запити людей змінились, бо якраз через загострення ситуації в місті всі якнайшвидше хочуть закарбувати на фото важливі для себе та значимі місця в місті”, — ділиться фотографиня.
Робота фотографа у прифронтовому місті суттєво відрізняється від роботи у мирний час. За словами Вікторії, зараз кожен кадр набуває більшої ваги. Моменти, які вона фіксує, здаються важливішими і глибшими. У проміжках між тривогами і новинами особливо гостро відчувається головне — кохання, присутність, значення миті.
Чомусь миті, які ми закарбувуємо зараз, здаються більш важливими. Серед тиші, саме в воєнний час, ми чуємо і бачимо головне: кохання та важливість моменту.
Краматорськ для Вікторії — це не просто місце проживання, а свідомий вибір.
Саме тому думка про від’їзд дається їй особливо важко. Вона описує це відчуття як втрату опори — ніби з-під ніг вибивають фундамент, і людина залишається без можливості втриматися:
“Де саме народжуватися — ми не обираємо, проте ми обираємо, де саме жити і що робити. Ось саме Краматорськ — це і є мій вибір. Це рідні вулочки, улюблені гори, які видно з вікна, спогади, якими наповнений майже кожен куточок міста. І неймовірно важко з усім цим прощатися. Відчуття, ніби з-під ніг вибивають фундамент, і ти, не маючи змоги відштовхнутись, просто губиш себе”.
Попри складну безпекову ситуацію, вона залишалася працювати у Краматорську не через попит чи можливості, а через особистий зв’язок із містом: тут вона народилася і тут жила. Наразі Вікторія завершує останні зйомки у Краматорську. Вона вже прийняла рішення виїхати до більш безпечного регіону — в Одеську область. Найближчим часом фотографиня планує закрити запис і залишити місто.
Втім, змінювати професію вона не збирається. Фотографія залишається її справою — незалежно від того, де вона буде жити далі.
“Світлини, зроблені сьогодні у Краматорську, — це більше, ніж просто фотографії. Це спосіб зберегти місто у моменті. Зафіксувати любов. Залишити свідчення життя, яке триває попри війну. І навіть коли доводиться їхати, ці історії залишаються — у кадрах, які переживуть будь-які обставини”, — підсумовує наша співрозмовниця.
