Оксана Крисків ніколи не мріяла про велике місто й не планувала починати життя з нуля. У Покровську, що на Донеччині, в неї було все: квартира, родина поруч, улюблена справа та відчуття затишку. Але вибух за 200 метрів від дому й восьмимісячна дитина на руках змусили зробити вибір. Її історія – про втрати, адаптацію та новий старт — без ілюзій, але з вірою в себе.
Оксана народилася і все життя прожила в Покровську. Там у неї була власна трикімнатна квартира, куплена в кредит. Сьогодні це житло частково зруйноване: будинок горів, немає вікон, пошкоджений дах.
“Я дуже сімейна людина. Поруч жили батьки, бабуся з дідусем. У будь-який момент можна було прийти до рідних. Для мене це було величезною цінністю”, — розповідає дівчина.
Вона зізнається: Покровськ був для неї ідеальним містом для життя — невеликим, затишним і знайомим до дрібниць.
“Я ніколи не хотіла переїжджати у велике місто. Мені завжди подобалося моє — красиве, комфортне, зі своїм вайбом”, — каже Оксана.
До повномасштабної війни вона встигла змінити професію: після роботи в Ощадбанку пішла в бʼюті-сферу й стала візажисткою. У Покровську в неї був власний кабінет, постійні клієнти та стабільний дохід.
Вона викладала курс “Макіяж для себе”, а також здійснила свою мрію — організувала захід для майстринь краси.
“Я зробила “Бʼюті паті” в ресторані “Адмірал”. Це була вечірка для майстринь. Я зібрала близько 70 дівчат — для мене це був дуже важливий момент”, — згадує Оксана.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, її дитині було лише вісім місяців. Саме безпека дитини стала вирішальною.
“Біля нашого будинку на Шахтарському був “приліт” у ресторан — десь за 200 метрів. Було дуже гучно. Я стояла біля холодильника, присіла від вибуху і побігла до дитини. Таких звуків я ніколи раніше не чула”, — розповідає дівчина.
Саме тоді вона зрозуміла: залишатися небезпечно.
У той момент я чітко усвідомила — треба рятувати себе і дитину.
19 березня 2022 року родина виїхала до Кропивницького. Евакуювалися власною машиною. Оксана взяла мінімум речей, але не забула про робочі інструменти.
“Я взяла дитячі речі й косметику для роботи. Вона дуже недешева, і якби я її втратила, почати працювати в новому місті було б майже неможливо”, — пояснює вона.
Найважчим у той період стала розлука з близькими.
“У Кропивницькому в нас нікого не було, окрім свекрухи. Мені дуже не вистачало рідних, розмов, прогулянок по улюбленому місту”, — зізнається Оксана.
Переїзд означав втрату всього звичного. Родина залишилася без житла, без роботи і без стабільного доходу. Чоловік Оксани понад 15 років працював на шахті “Західна” і також втратив роботу. Сама дівчина залишилася без клієнтів і бізнесу, який будувала роками. Перший час вона повністю присвятила себе дитині, а чоловік намагався шукати підробіток.
“Я не поспішала починати знову. Думала, що війна скоро закінчиться і ми повернемося. Починати все з нуля — це дуже важко”, — каже вона.
Але з кожним місяцем ставало зрозуміліше: повернення не буде. Найважчим у той період стала розлука з близькими.
“Тоді в Покровську ще жили люди, ще два роки після мого виїзду місто жило й працювало. Усі сподівалися, що війна не дійде”, — каже Оксана.
Через пів року після переїзду вона вирішила повертатися до професії. Починала буквально з нуля.
“Я запрошувала моделей на безкоштовній основі, кликала медійних людей Кропивницького, щоб вони розповідали про мене. Займалася рекламою. Це дуже енерговитратно, але воно дає результат”, — ділиться вона.
Першою точкою опори стала студія Іри Маляр, де Оксана орендувала робоче місце протягом трьох років.
“Дівчата мене дуже добре прийняли. Вони стали моїми першими друзями в новому місті й великою підтримкою”, — згадує майсттриня.
Згодом, разом із майстринею по зачісках, дівчина відкрила власний бʼюті-простір.
“У нас світле, біле, красиве приміщення. Ми створюємо образи в чотири руки — макіяж і зачіску одночасно, щоб жінка отримувала не просто послугу, а натхнення”, — пояснює вона.
Сьогодні Оксана активно бере участь у професійних заходах. Уже третій рік поспіль вона є спікеркою Бранчу для наречених у Кропивницькому, де розповідає про підготовку шкіри до макіяжу й демонструє свою роботу. 1 березня вона знову виступить на цьому заході.
Крім того, її запросили до всеукраїнського онлайн-марафону візажистів, де вона ділитиметься своєю технікою та досвідом переїзду і старту в новому місті.
За три роки в Кропивницькому Оксана змогла відновити карʼєру, напрацювати клієнтську базу і здобути довіру.
“Про мене знають у місті, мої послуги рекомендують. Не все було гладко, але з часом справи налагодилися”, — каже вона.
З часом до Оксани змогли виїхати батьки. Це стало для неї великим полегшенням.
“Коли рідні переїхали ближче до нас, мені стало значно легше. Зʼявилося відчуття, що наша родина возʼєдналася”, — розповіла переселенка.
Водночас багато людей з її минулого життя тепер далеко.
“Мої друзі, однокласники, просто знайомі — хтось за кордоном, хтось в інших містах України. Ми всі дуже розкидані”, — ділиться Оксана.
Саме цього відчуття спільності їй найбільше бракує. Про повернення додому Оксана говорить без ілюзій:
“Ще до того, як наш дім зруйнували, я розуміла, що ми навряд чи повернемося. Навіть без окупації місто залишалося б прифронтовим. Найголовніше для мене — щоб моя дитина жила в безпеці”.
І додає фразу, яка найточніше передає її стан:
“Я не сумую за стінами. Я сумую за людьми і за тим вайбом, коли ти йдеш рідним містом і щодня зустрічаєш знайомі обличчя”.
Читайте також: Коли прикраси говорять без слів: мисткиня з Авдіївки створює колекції про дім та оживляє традиції.
