Ярослава — кондитерка зі Слов’янська Донецької області, мама трьох дітей і жінка, яка вже вдруге у житті змушена починати все спочатку через війну. Її історія — про втрати й нові початки, страх і силу, а ще про справу, яка стала опорою у найскладніші моменти.
Про це Ярослава розповіла журналістці видання ТРИБУН.
Досвід, який змінив життя ще в 2014 році
Перший досвід вимушеного переїзду Ярослава пережила ще у 2014 році. Тоді їй довелося залишити рідний Торез.
“Саме тоді багато що змінилося: і місце проживання, і життєві обставини. У цьому ж році я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком”, — згадує вона.
Згодом у родині народився перший син. Молоде подружжя вирішило переїхати ближче до рідних і обрало для життя місто Слов’янськ. Там вони придбали будинок, почали облаштовувати побут і навіть відкрили невеликий продуктовий магазин.
Здавалося, життя поступово налагоджується.
Війна, яка застала зненацька
У 2021 році родина планувала другу дитину. А доля підготувала сюрприз — Ярослава завагітніла двійнею.
24 лютого 2022 року вона, як і більшість українців, прокинулася від вибухів.
“Я розбудила чоловіка і сказала: почалася війна. Подзвонила сестрі. Потім ми зібралися і поїхали до пологового — мені потрібно було на крапельницю”, — згадує наша співрозмовниця.
За її словами, тоді місто охопила паніка і страх: черги на заправках, порожні полиці магазинів, постійні вибухи.
Так і жили — від дня до дня.
Жінка народжувала 11 березня у Слов’янську вже під звуки війни.
“Майже одразу після пологів ми опинилися в бомбосховищі. Тоді ще ніхто не розумів, що буде далі”, — ділиться жінка.
Коли новонародженим дівчаткам було лише 5 днів, сім’я вирішила евакуюватися до Одеської області. Там, у невеликому селі, вони прожили близько 10 місяців.
Після цього повернулися додому — і знову почали все відбудовувати своє життя.
Як хобі стало справою життя
Саме у 2021 році в житті Ярослави з’явилося кондитерство. Спочатку — як інтерес: базові курси, перші спроби. Але після всіх подій вона зрозуміла — це більше, ніж хобі.
“Після всіх подій і повернення додому я зрозуміла, що хочу розвиватися саме в цьому напрямку. Я почала з простого: десерти, потім — торти, один за одним, замовлення за замовленням. Так поступово це перестало бути просто хобі і стало справою життя. Протягом трьох років я активно працювала, набиралася досвіду, вдосконалювала навички і створювала свою клієнтську базу", — розповідає кондитерка.
Вона навчалася, зокрема, на курсах і майстер-класах, але головним учителем стала практика.
Практика, практика і впевненість.
За три роки Ярослава фактично побудувала маленький бізнес, працюючи як ФОП із дому. Каже, що мріяла про власну кондитерську, однак у Словʼянську на це так і не наважилася.
Для Ярослави кондитерство — це не лише про десерти.
Це про людей, про емоції і про зв’язок.
Вона згадує одну з найтепліших історій:
“Я робила тортик кожного місяця для однієї дитини — від самого народження. Ми були з родиною на зв’язку 8 місяців. Коли вони евакуювалися, ми вирішили не переривати традицію — я відправила торт поштою. Все гарно дійшло”.
Кожен виріб для неї є особливим.
“Кожен торт — це окрема історія. А про весільні торти я взагалі мовчу… це особливі емоції, відповідальність і довіра в найважливіший день для людей”, — ділиться Ярослава.
Другий вимушений переїзд
Жінка каже, що рішення знову покинути дім було складним, але неминучим. Родина евакуювалася в березні 2026 року.
“Ми виїхали, коли почалися масові обстріли на мікрорайоні Артема. FPV-дрони були щодня. Потім прилетіло і по нашій вулиці. Було дуже страшно”, — згадує Ярослава.
Головним стало одне — безпека дітей. Тож сім’я переїхала до Кременчука.
“Можливо, не найспокійніше місто, але тут багато людей, як і ми — зі Слов’янська, Краматорська”, — зазначає переселенка.
Пауза, яка стане новим стартом
Зараз у житті Ярослави — вимушена пауза.
Було складно знайти житло, діти лише починають адаптуватися до нового садочка. Але вона впевнена: це тимчасово.
Я знаю — це тільки початок чогось нового.
Попри втому і біль, вона не відмовляється від мрії. Так як у Слов’янську Ярослава хотіла відкрити власну кондитерську за грантом, але тоді не наважилася, тож тепер планує спробувати у новому місті.
Переїзд дався їй дуже важко.
“Там залишилася моя маленька кондитерська родина. Люди досі пишуть, питають, чи я в місті, чи працюю”, — розповідає кондитерка.
Особливо її зворушують замовлення, пов’язані з війною — коли жінки вітають своїх чоловіків і коханих, які захищають нашу країну.
Попри все, Ярослава не втрачає віри.
Кондитерство для мене — це спосіб відволіктися. Коли я готую торти, я заспокоююся і занурююся в процес.
Звісно, бувають складні моменти — коли щось не виходить, коли “торт поплив”. Але зазначає, що це частина шляху.
Її найближчі плани прості й водночас дуже важливі:
“Жити, працювати, розвиватися в цій сфері — це обов’язково. Я мрію про стабільність, спокій для дітей і своєї родини. І, звичайно, про мир”.
І додає: “Це не кінець”.
Читайте також: Наталка Нікішина: як переможниця "МастерШеф" повертає Луганщину через смак.
