Колись Світлана Васильченко хотіла втекти з Донецька. Зараз їй хочеться вибачитися перед містом, яке не цінувала. У новому романі "Львівerpool" вона пише про героїню, що шукає вихід із застиглого міста — через бар "Ліверпуль", університет-лабіринт і вулиці міста після Революції гідності. А в реальності Донецьк під окупацією без води і зв'язку, де люди не живуть, а виживають.
Світлана — журналістка з Донеччини, котра писала для українських ЗМІ, живучи кілька років в окупації. Тепер планує третю книжку про війну, тільки тепер — про відбудову, як мантру для життя.
Книга-вибачення
"Вони перетворюють наші міста, наші сильні і класні міста, на свою провінцію", — так Світлана формулює суть російської окупації Донбасу.
Її новий роман "Львівerpool" — це спроба подивитися на Донецьк очима героїні Поліни, яка прагне більшого, ніж пропонує місто. Бар "Ліверпуль", де лунає музика. Університет, що водночас нагадує чарівний замок і лабіринт. Прогулянки вулицями Донецька у дні до та після Революції гідності. Спроби втекти — хоча б подумки — і бажання створити нову реальність.
Світлана розповідає про справжній бар "Ліверпуль", який існував у центрі Донецька — фудкорт, музичний клуб і дім для творчих людей в одному. Туди приїздили українські виконавці, там виступали донецькі гурти.
"Це був дуже класний культурний осередок", — підкреслює вона.
Цей бар став символом для тих, хто шукав українське в Донецьку. Там виступали Друга ріка, Скрябін, С.К.А.Й. Але контраст між українським і місцевим у місті був відчутним навіть у святах.
"Коли в той самий час, у кінці серпня, святкується і День Незалежності, і День Шахтаря, часто у другому випадку це були гучні салюти, а в першому — просто вихідний", — пояснює письменниця.
Коли починається війна, героїня книги переосмислює своє ставлення до міста. І це переосмислення Світлана будує на власних спогадах — як місто виходило з прапорами на мітинги.
"Мабуть, тоді цього просто не бачили й не цінували. Потенціал був, усе це вже жило в місті, але всім хотілося пришвидшити події, аби Донецьк швидше показав, що він український. У результаті саме окупація змусила людей вийти й сказати це вголос", — зізнається Світлана.
Зараз, коли Донецьк окупований уже понад десять років, а письменниця живе у безпеці, це розуміння набуває гіркоти. Вона порівнює дві можливі історії — ту, що сталася, і ту, якої не судилося.
"Якби у 2014 році вдалося звільнити Донецьк так, як, наприклад, Харків, ми могли б теж рухатися разом з усією Україною. Сьогодні Харків розвивається й вписує себе в український культурний контекст. А Донецьк колись був одним із найбільш економічно розвинених міст країни. Тепер це місто, де люди не живуть, а виживають. Те, чого ми не цінували тоді, стало боляче очевидним зараз", — резюмує вона.
Донбас за ці роки опинився в умовах, де базові речі перестали існувати. У місті, де Світлана була перед від'їздом у 2019-му, зник навіть мобільний зв'язок.
"Був один оператор — Vodafone, і той після 22-го заглох", — згадує вона.
Все потрібно відбудовувати з нуля, навіть елементарні речі — зв'язок, медичне обслуговування.
"Їм насправді не потрібні міста, попри всю їхню пропаганду. Якщо відкинути брехню про «захист російськомовного населення», стає очевидно: їм узагалі не важливо, як живуть люди. Їм потрібна територія як плацдарм. Потрібно йти далі, глибше. Це можуть бути хоч дикі джунглі чи повне беззаконня — нікому там не буде до цього діла. Навіть якщо лишається просто випалена земля, умовний Бахмут чи Авдіївка — головне, що це територія, з якої можна рухатися далі. Росія просто спалює все. І буквально, і метафорично — все, до чого торкається. Чим далі цей час триває, тим більше руйнувань", — додає Світлана.
Журналістка в окупації: п'ять років гри в рулетку
Але повернутися до того Донецька, який вона описує у своїх книгах, Світлана вже не може. Її власна історія виїзду з міста — це п'ять років життя на межі, коли кожен день був грою в рулетку. Судіть самі: у 2014-му вона не поїхала з Донеччини одразу. Хотіла підготуватися — знайти житло, фінансово стати на ноги.
"Я мала розкіш не зриватися з міста одразу. Могла правильно все продумати, щоб переїхати один раз і назавжди", — пояснює вона.
У неї було багато знайомих, які поїхали без нічого і довго не могли впоратися з новою реальністю. Але "найближчий час" розтягнувся на п'ять років — майже цілу епоху життя під окупацією.
"Де рік, там два, де два — там три", — зауважує Світлана. Ці п'ять років пролетіли ніби непомітно, але водночас це був дуже довгий період.
Увесь цей час вона працювала журналісткою для українських медіа, живучи в постійному страху.
"Цей період — з 2014-го до 2019-го — я в Україні фактично не жила. Коли вся Україна розвивалася, я жила в страху, не знаючи, чи взагалі вдасться вибратися, і коли це буде можливо", — зізнається письменниця.
Під час окупації Світлана писала для українських онлайн-медіа: про книжки, освіту, професійний розвиток. Але небезпека була всюди — обшуки в людей відбувалися навіть без причини.
"Окупація небезпечна тим, що часто не треба навіть приводу, щоб зайти в дім і сказати, що ти щось не те робиш", — пояснює вона.
У 2019-му їй пощастило виїхати через КПВВ. Але досі сняться сни, що вона знову там і знову треба тікати. Той виїзд був грою в рулетку — не знала, чи пропустять.
"Розуміла, що якщо виїжджати, то ця дорога буде в один кінець. І це складно — і виїжджати страшно, і лишатися страшно", — описує вона те відчуття безвиході.
Після виїзду Світлана видала книжку і продовжує працювати. Повернення до окупованого міста, як і для багатьох людей, наразі неможливе.
"Мені з тих пір сниться, що я вдома. І я прокидаюся з полегшенням, що я не там… Бо не знаю, як звідти виїжджати зараз", — каже письменниця.
Про творчість та війну
Ще в окупації вона почала писати свій дебютний роман "Острів забутої Пасхи", який вийшов друком у 2023 році. Він повертає у спогади письменниці про 2013 та 2014 роки, Революцію Гідності, проукраїнські мітинги тощо, "Львівerpool" — це вже 2015 рік, із флешбеками в минуле. А третя частина, каже Світлана, має стати іншою за настроєм. Вона хоче вийти з теми суцільного болю й дати історії більше світла.
"Я хочу — щось більш позитивне, щось життєствердне. Я не хочу робити там якихось прогнозів чи занурюватися в реалістичні сценарії. Хочеться просто приміряти одну з можливостей", — пояснює вона.
Частково ця ідея сформувалася під час роботи над збіркою "Гарний день, аби жити. Після перемоги", де автори мріяли про один день із життя країни після перемоги.
"Таке було завдання — пофантазувати", — усміхається Світлана.
Річ у тім, що після Донеччини Світлана оселилася в Ірпені, і війна її наздогнала знову, тільки вже там. Після початку повномасштабного вторгнення вона евакуювалася з Ірпеня через міст, який незадовго до того підірвали українські захисники, аби зупинити наступ на Київ. Повернутися було страшно.
"Це відчуття, коли ти врятувалася, коли ти у відносно безпечному місці. Було страшно знову повертатися додому, знову проходити цей шлях", — пояснює Світлана.
Вона згадує березень 2022-го: десь щось вибухає, десь горить, порожні вулиці, потоки людей, які кудись їдуть. Місто просто пустіє. А коли повернулася в травні — контраст вразив. Місцеві бізнеси працюють, багато авто, багато людей.
Долання травми для неї відбувалося через повторення того самого маршруту, але вже іншим, більш мирним шляхом. Наприклад, через тимчасовий міст поруч із підірваним.
Особливо важко їй було повертатися на залізничну станцію — місце, що стало символом порятунку і страху одночасно. Це та сама станція, на яку не приїхав евакуаційний потяг, через що їм довелося переходити через міст.
"Я повернулася на ту станцію, і в мене досі були в голові ці картинки — як у Титаніку сцена, де рятують жінок і дітей, а чоловіки стоять і чекають, що буде далі", — згадує вона. А зараз там ніби нічого цього й не було. На додачу, ще й запустили потяги, які роблять зупинку в Ірпені. Наприклад, до Івано-Франківська, до Львова. Я можу просто купити квиток і поїхати як туристка. І для цього не потрібно їхати в Київ. А ще — електричкою їздити в столицю хоч щодня, якщо треба", — каже Світлана.
Вона розповідає про те, як швидко нормальне життя може повернутися, а наш мозок — адаптуватися.
"У лютому 2022-го я навіть не роздягалася, коли лягала спати — російська авіація літала, треба було бути готовою тікати будь-якої миті. Вперше за тижні змогла виспатися тільки коли поїхала. Але зараз звикла до шахедів, що літають повз будинок. Можу переодягтися спокійно, розслабитися вдома. Нічого так добре не відчувається, як бути у своєму просторі, спати у своєму ліжку", — каже письменниця.
Звідси й виник задум нової книги: місто після звільнення, будинок, який лагодиться, і життя сусідів, які повертаються додому. Майбутня книжка буде про людей, які намагаються заново облаштувати свій простір, зіштовхуючись із побутовими дрібницями, що раптом стають символічними.
"Такий сміх крізь сльози, щоби все було одностайно: ми багато що пережили, але все відбудовується, і ми в цих руїнах будуємо нове життя", — уточнює вона. Така собі мантра для того, щоб жити.
Нагадаємо про минуле інтерв'ю з донеччанкою: Письменниця з Донеччини Світлана Васильченко: “Нарешті знайшла себе і щаслива в тому, чим займаюся”.
