Альона Коломойченко народилася в Макіївці, виросла в Харцизьку, навчалася в Донецьку — всі три міста зараз в окупації. Коли почалася війна у 2014, їй тільки-но виповнилося 18 років. Кілька років вона жила в окупації, збирала гроші, нарешті виїхала в Одесу, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Зараз живе на півночі Іспанії, де готує місцевим борщ і сирники, розповідає про український Донбас, бере участь в українських мітингах і навчається в академії "Риба", щоб написати книгу про свою Донеччину. Вона мріє після деокупації повернутися додому — можливо, відкрити кав'ярню або робити ще щось корисне для його розквіту.
Життя між трьома містами
"Я народилася в Макіївці, яка зараз окупована. Але жила з мамою в Харцизьку, бо мої батьки розлучилися. У Донецьку було багато знайомих, там я навчалася. Найулюбленішим місцем була сосновка в Харцизьку — я всіх, хто до мене приїжджав в гості з Донецька, водила в сосни. Це була посадка дерев на околиці міста, там відкривався вид на степ, там тренувалися спортсмени. Там було зручне коло для пробіжок. Покриття було приємне для ніг — грунт з хвойними голочками. Там завжди було дуже тихо, співали пташки, пахло хвоєю. Це моє улюблене місце", — згадує Альона Коломойченко.
Життя дівчини було розподілене між трьома містами — Макіївкою, Харцизьком і Донецьком. Всі три зараз в окупації.
Коли у 2014-му почалася окупація, Альоні щойно виповнилося 18 років. Вона була студенткою, підтримувала Майдан, виходила на протести в Донецьку за Україну.
"Звичайно, мені б варто було виїхати. Я була в такій депресії, я не розуміла, що взагалі мені робити. Я не розуміла, чому я маю покидати свій дім, тому що я була дуже молода і не змогла якось зорієнтуватися", — пояснює Альона.
Не було коштів. Батьки — прості робітники, яким ще до війни затримували зарплату. Не було родичів не на сході, щоб наважитися і переїхати. Її мама була хвора — проблеми з серцем і тиском. Альона не хотіла покидати її, тож залишилася. З часом її Донецький національний університет релокувався у Вінницю, куди дівчина їздила на сесії. Так тривало, поки їй не стало зовсім нестерпно в окупації. Вона заробляла гроші, як могла, і нарешті остаточно виїхала.
"Я чекала, що щось зміниться. Віра, що якщо я не буду покидати будинок, то от зараз зайде ЗСУ, і от я буду тут, і я буду їх чекати, я буду їм допомагати", — розповідає Альона про свої тогочасні відчуття.
Контраст між двома світами
"Коли виїжджала на сесії до Вінниці, відчувала себе неандертальцем. В окупації люди нещасні, бідні, без грошей, без нормальних продуктів. А потім я виїжджала і бачила зовсім інший світ — люди радіють, подорожують, роблять щось гарне. Найбільше мене, звичайно, вражали банкомати і супермаркети. Я все почувалася якоюсь трошки дикункою", — згадує Альона.
Вона заходила в супермаркет і просто дивилася на різні продукти, яких не було в окупації, на ціни, які були нижчими. Раділа, що немає комендантської години, що вночі можна вийти і ніхто не зарештує, не відправить на підвал.
Ще більше зачіпляло те, що знайомі та друзі з неокупованої України не розуміли її.
"А чого ти собі не можеш купити, там, одяг якийсь? А чого ти не подорожуєш? А чого ти ще не знаєш, що таке банкомат — питали вони", — переказує дівчина. — А я жила тоді в іншій реальності. Мені було соромно. І тільки зараз, уже нещодавно, я почала відбудовувати в собі цю ідентичність і захищати її. А тоді ти навіть не можеш пояснити, бо ще не навчився нормально говорити про війну".
Більшість часу їй було соромно, що вона якась не така, що її не розуміють. Навіть коли приходила на творчі зустрічі, її там питали, чого вона, мовляв, така депресивна.
"Багато людей думали, що якщо ти з Донбасу, то ти дебіл, сепаратист, якийсь незрозумілий, чужий. Багато випадків було навіть, що мені відмовляли в роботі через те, що я з Донецька, відмовляли в житлі", — пояснює дівчина.
Останньою краплею було те, що їй навіть книжку не дали взяти в бібліотеці Івано-Франківська, бо в неї донецька прописка.
"Зараз людей з Донецька і Луганська більше приймають в суспільстві. А тоді не можна було нічого сказати, бо тобі могли відповісти: це, взагалі, війна через тебе. Частина старих друзів прийняла гидотну сторону — поїхали в Росію. Частина просто не розуміла, що зі мною таке", — пригадує вона.
Альона — філологиня української мови та літератури. За фахом не працювала, хоча підробляла копірайтером. Потрібні були гроші, треба було якось виживати, тому працювала в готельно-ресторанному бізнесі, на круїзному лайнері. Це була її найважча робота.
"Психологічно я витримала — те, що живеш у закритій посудині нижче рівня моря, що твоє ім'я — це номер. А фізично було важко. І я от так от собі зіпсувала, мені здається, остаточно здоров'я своє. Частину здоров'я залишила на блокпостах біля Донецька. Частину — на круїзному лайнері", — каже дівчина.
Коли остаточно виїхала з окупації, спочатку жила в Одесі. Але місто "не підійшло". Потім був ковід, і Альона переїхала спочатку до Івано-Франківська, а згодом ще раз змінила місто.
"Я завжди переїжджаю, кочую: то в Харкові пожила, то в Києві, то в Одесі чи у Франківську. Шукала де краще, де є робота", — розповідає Альона.
Діагноз та лагідна українізація
У Альони та її хлопця був план поїхати подорожувати по Азії навесні чи на початку літа 2022-го. Встигли назбирати кошти. Але у грудні 2021-го здійснилася її інша мрія — вони побували в Норвегії на Новий рік.
Після Норвегії Альона відвідала ревматолога.
"У якийсь момент в мене почало боліти все тіло, втрачала свідомість, психіка вже перестала бути стабільною. З цим розбиралася давно — ще після круїзного лайнера і ковіду. Ставили різні діагнози, лікування не допомагало. Зрештою, ревматолог поставив діагноз: фіброміалгія. Це невиліковна хвороба, з цим треба якось жити. Якраз перед повномасштаним вторгненням мені призначили ліки, на які була погана реакція", — говорить донеччанка.
Альона не могла їсти, просто лежала на ліжку без сил. Тоді вони з хлопцем жили в Івано-Франківську.
"Якось я почула, що летить літак вночі, бо я дуже чутливо сплю, і подумала собі: блін, а він занадто низько летить", — розповідає Альона.
А наступного ранку її розбудили словами про те, що почалася війна.
"Я стояла і нічого не розуміла. Тут побічні ефекти препаратів, все болить, така слабка. І тут — війна", — каже вона.
Опанувавши себе, вона допомагала друзям, хто їхав транзитом через Івано-Франківськ, відвозила їжу в пункти допомоги і злилася на себе через те, що не може зробити більше.
"Я взагалі сиділа і розуміла, що зараз я не можу зробити фактично нічого корисного для людей", — каже дівчина.
У Альони не було страху смерті чи страху за своє життя. Але вона розуміла, що слабка, що має невиліковну хворобу, на той момент ще не знала, як з нею жити. У хлопця — інвалідність з дитинства.
За кілька тижнів після початку повномасштабної війни в аптеках України почалися перебої з життєвоважливими для них обох ліками. І пара вирішила їхати за кордон.
"Хлопець пройшов ВЛК, отримав всі потрібні документи про те, що не придатний до служби. І ми вирішили рушати до Іспанії, бо я трошки вивчала мову. Вийшло не з першого разу, але зрештою, тепер ми живемо на півночі Іспанії вже майже три роки. Спочатку була певна ейфорія, бо я мріяла жити біля океану. Але потім стало важко. Іспанський менталітет не для мене. Мене скоріше ображає, що їм все одно на інших людей, що їм все одно на нашу країну", — каже дівчина.
Була якась рожева надія, що Європа все зрозуміла, але навіть психіатр, до якого Альона ходить за рецептом на ліки, не розуміє. У другий рік повномасштабної у дівчини була сильна депресія.
"Я взагалі не хотіла жити, я всіх і себе ненавиділа за те, що відбувається, що я нічого не можу зробити. Розповідаю про батьків в окупації, що не потягнуть фізично виїхати, про те, що відбувається з моїми улюбленими місцями, що з друзями, з містами України. А вона мені: "ну, так, у нас в ковід теж було важко". Це не одне й те саме!", — обурюється донеччанка. — А вона ще додає, що в Іспанії ж класно, мовляв, як можу сумувати, коли цілими днями веселяться люди".
Альона говорить, що вона більше інтроверт, їй подобається щось створювати, дізнаватись про інші культури, але також важливо ділитися своєю культурою. А іспанцям, з якими дівчина стикається, це не цікаво.
"Я скільки запрошувала іспанців до нас на вечері українські, готувала їм борщ, ліпила сирники. Вони поїли і все. Щось розповідаєш про Україну — вони просто не слухають. Але я не здаюся, намагаюся проводити лагідну українізацію. Нещодавно ось нарешті вийшло поговорити з іспанкою, яка багато подорожує світом, вона з цікавістю розпитувала про українців та про війну і пообіцяла приїхати в гості, коли буде безпечно, і що в Росію не поїде ніколи", — розповідає дівчина.
На українські мітинги в Іспанії приходить мало людей, розповідає Альона, а ті, хто приходять, часто розмовляють російською.
"І я цього не розумію, бо можна хоча б постаратися розмовляти українською на українському мітингу. Вдома — як хочеш! Але ж тут тебе ідентифікують. І важливо, аби розпізнавали як українця чи українку. Я коли чую російську, в мене просто адреналін зашкалює, спрацьовує наче тригер", — розповідає дівчина.
Цього року вона знайшла в Іспанії свою спільноту дівчат з України, вони підтримують одна одну і в особистому житті, і під час громадських акцій.
Книга про український Донбас
Альона — поліглот-початківець. Знає англійську, українську, іспанську, і російську, яку б з радістю проміняла на іншу мову, якби це було можливо. Ще вивчає японську. Їй подобається вивчати мови і через них дізнаватися про інші культури. Не планує зупинятися, але наскільки дасть змогу мозок, бо хвороба дуже заважає.
"Я тільки зараз почала якось рухатися в сторону розвитку, бо кілька років мій організм був у режимі виживання, і ось кілька місяців як я себе краще почуваю", — каже Альона.
Раніше писала тексти в Інстаграм про війну, про мистецтво. Але потім розчарувалася в цій платформі. Зараз сконцентрована на тому, щоб видати книжку. Навчається на письменника в українській академії "Риба".
"Бо я розумію, що я багато втратила в когнітивних здібностях. У мене є хист, я це знаю, але до хисту потрібні професійні навички", — каже дівчина.
Вона дуже хоче написати про Донбас, про Донецьк. Вже написала новелу про період тяжкого дитинства, тому що батько страждав на алкогольну залежність, і у неї є така травма.
"Я хочу писати так, аби кожен з Луганщини чи Донеччини за якимось окремими словами чи фразами впізнавав схід. А ще, щоб Донбас асоціювався не тільки з війною, окупацією чи шахтами, а чимось іншим, про що рідко говорять: з творчими людьми, з ремісниками, з письменниками, з українською культурою, з морем. Хочеться написати про реальне життя і показати, що це — український край зі своїми чудовими особливостями", — каже Альона.
Зараз їй хочеться, щоб люди говорили, щоб було більше донецьких та луганських імен.
"Я завжди коли бачу когось зі сходу, якщо це там художник, ілюстраторка, чи хтось ще, для мене це маркер, що треба підтримувати", — каже Альона.
Дівчина мріє трішки помандрувати по світу і повернутися на Донеччину. Просто, щоб задовольнити своє бажання жити, якого не було. Молодість вона просиділа в окупації. Дуже хотілося б, щоб звільнили Донецьку, Луганську область, повернутися і відбудовувати.
"Я б хотіла просто подивитися на світ, наздогнати трохи ті юні роки, які провела в окупації, побачити, як живуть інші люди, що є цікавого. А потім, аби Донбас звільнили, і я повернулася б додому. Відкрила б кав'ярню, простір для творчих людей. Не знаю, наскільки фізично я зможу відбудовувати, але мені хочеться зібрати всі знання, які я можу зараз увібрати в себе, і робити щось цінне для своєї держави", — підсумовує розмову Альона.
Читайте також: Психологиня з Луганська: про життя в окупації, сором за походження і роботу з земляками.
