24 лютого 2022 року в Донецькій області пролунали перші вибухи та сирени, і життя в Костянтинівці змінилося назавжди. Через чотири з половиною роки родина змогла розповісти про складний шлях, який їм довелося пройти, рятуючись від війни.
Родичі та друзі об’єдналися, щоб підтримати одне однго у найскладніший момент. Попереду на них чекала невідомість, чужі міста та країни. Та попри все рідний регіон назавжди залишився в пам’яті.
Як було ухвалено рішення про евакуацію
Вікторія, Владислав, Аліна, Оксана, Ярослав і Віра жили в одному місті. Навчалися, працювали, будували плани на майбутнє. Але лютий 2022 року змінив усе – звичне життя закінчилося.
Владислав згадує, що відчував сильну тривогу ще до фатальної дати. За його словами, особливо гостро відчуття небезпеки виникло 18-20 лютого:
“У новинах постійно говорили про можливе вторгнення Росії. Я пам’ятаю, як читав новини в мережі. Було стійке відчуття, що насувається катастрофа”.
На жаль, побоювання підтвердилися. О 05:00 ранку 24 лютого родина прокинулася від вибухів. Вікторія пригадує, як почали телефонувати друзі та колеги з інших міст. Ніхто не розумів, що відбувається. Оглушливі вибухи лунали зовсім близько та чітко.
Протягом наступних днів ситуація ставала дедалі зрозумілою, а разом із нею зростав і страх. Вікторія зі сльозами згадує момент, коли вирішила виїхати у безпечніше місце. Настали важкі часи та повна невідомість. Єдине, про що вона думала, – як врятувати сина:
“У 2014 році ми вже застали бойові дії, розв’язані Росією. Діти гралися у дворі, а над їхніми головами пролітали ракети. Вони бігли додому й розповідали, що бачили невідомі об’єкти. Я не хотіла, щоб це повторилося”.
У березні 2022 року шестеро людей об’єдналися, щоб виїхати з Костянтинівки. Вони вирушили на вокзал у Краматорську, адже сісти на потяг у рідному місті вже було неможливо – ворожі удари зруйнували залізничні колії.
На вокзалі провели 7 годин у щільному натовпі. Увесь цей час – на ногах, без можливості навіть присісти. Приміщення було переповнене людьми, які хотіли виїхати. Постійно лунала повітряна тривога та попередження про можливі “нальоти”.
Нарешті прибув потрібний потяг, і люди почали організованими групами виходити на перон. Родині вдалося потрапити до вагона для людей з інвалідністю, оскільки дві жінки з сім’ї мали стійкі порушення опорно-рухового апарату.
Оксана каже, що тоді їм просто пощастило. Адже вже за місяць, у квітні 2022 року, у цей самий вокзал влучила російська ракета “Точка-У” з касетною боєголовкою. Загинула 61 людина, понад 100 отримали поранення. Якби вони затрималися з евакуацією, то теж могли б опинитися на вокзалі у фатальну годину.
Переповнений поїзд до Львівської області
Поїзд, у який сіла родина, прямував до Львівської області. Точне місце прибуття не повідомляли – Львів чи Самбір. У вагонах перебували люди з Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та прилеглих населених пунктів. Через велику кількість пасажирів на одній полиці доводилося розміщуватися по троє-четверо людей.
Вікторія зі страхом згадує, як під час поїздки запровадили світломаскування:
“Коли стемніло, поїзд занурився в непроглядну темряву. Ми щільно засунули штори, щоб ворог не вистежив. Пересуватися вагоном було неможливо”.
Владислав каже, що дуже хотілося спати, але доводилося це робити сидячи – місця, щоб прилягти, не було. Він забрався на верхню багажну полицю: тіснота давала хоч якесь відчуття захищеності.
Їхали в повну невідомість, втрачаючи відчуття часу. Пошепки говорили про єдине бажання – опинитися в безпечному місці. За словами Аліни, страх трохи відступив, коли провідник оголосив, що вони перетнули Вінницьку область.
До Самбора, Львівська область, поїзд прибув через 30 годин. Пасажири на хитких ногах почали виходити на вокзал. Там зібралося багато місцевих жителів, які бажали допомогти. Чоловіки допомагали людям з інвалідністю.
Навіть через роки Оксана дякує небайдужим:
“Ми були налякані, голодні, вкрай втомлені. До нас підходили люди зі своєю їжею, приносили домашні пиріжки, тарілки з кашами, якесь м’ясо та овочі. Величезне спасибі мешканцям міста Самбір”.
На вокзалі вже чекали підготовлені автобуси до Польщі. Родина вирішила виїхати з України, адже ніде не було безпечного місця.
Аліна погано пам’ятає маршрут до польського кордону. Єдине, що запам’яталося, – відчуття туги за Україною:
“Чим ближче автобус наближався до польського кордону, тим сильніше я розуміла, що не хочу виїжджати зі своєї країни. У пам’яті залишилися красиві старовинні будівлі та ліхтарі вздовж траси”.
Через 9 місяців Аліна повернеться на рідну землю. Але тоді попереду на неї чекала невідома Європа.
Недовге перебування в Польщі
За словами Вікторії, польський кордон вони перетнули досить швидко. Їм поставили штампи в паспорти та перевели до великих наметів. На вулиці була морозна погода – лише початок березня. Намети опалювалися, однак усередині все одно було холодно.
Польські фельдшери допомагали тим, кому ставало зле. Була можливість перекусити та попити води. Пропонували теплий одяг і засоби гігієни. Людям намагалися забезпечити прийнятні умови.
Далі – поїздка автобусом до розподільчого центру. Людей привезли до невеликого польського села, оточеного лісами. На жаль, назву населеного пункту члени родини вже не пам’ятають.
Настала ніч, але місця для ночівлі не знайшлося. До 4-ої ранку вони чекали в наметі. Оксана розповідає, що згодом до них підійшов поляк і сказав: місць тут немає. Їх відвезуть на вокзал у Краків. Там, у великому місті, їм доведеться самостійно шукати прихисток.
На головний залізничний вокзал Кракова родина прибула о 8-й годині ранку. Зверталися до волонтерів, шукали місце, де можна було б влаштуватися. Вікторія згадує, що й там вільного місця не знайшлося:
“Було дуже багато людей, і всі місця вже зайняли. Насувалася нестерпна втома. Хотілося просто десь прилягти”.
У Владислава залишився квиток, який він придбав із Кракова до станції Халупки (село у Польщі на кордоні з Чехією). Однак згодом він зрозумів, що й там, імовірно, може бути все переповнено. Тому сім’я вирішила виїхати до іншої країни.
Сили були на межі. Український волонтер допоміг їм сісти на швидкісний поїзд до Іспанії. Вони знали, що там також надають тимчасовий притулок.
Оксана ділиться своїми спогадами:
“Ми їхали в абсолютну невідомість. Швидкісний поїзд проїхав Чехію, потім Німеччину. Було незрозуміло, де нам знайти захист. Від моменту виїзду з дому минуло вже 4 або 5 днів, а ми нормально не спали та не їли. Попереду вже вимальовувався головний вокзал Відня. Люди підказали, що Австрія також допомагає українцям. Тоді ми зрозуміли, що до Іспанії просто не доїдемо”.
Кінцева точка – Австрія
В Австрії новоприбулих українців виявилося значно менше. Тут були вільні місця та організовані розподільчі центри. У Відні родину відвезли до облаштованого прихистку Червоного Хреста. Там їм зробили тест на коронавірус, нагодували та надали місце для ночівлі.
За словами Вікторії, у цьому прихистку родина провела два дні. За цей час вони трохи відпочили, а потім вирушили автобусом до Вінер-Нойштадта, Нижня Австрія.
Там зареєструвалися в поліції, оформили документи для отримання тимчасового захисту в ЄС та пройшли необхідне медичне обстеження.
Кілька днів родина чекала на остаточне поселення у притулку, організованому окружним рятувальним командуванням Червоного Хреста.
Оксана згадує, що годували добре: тричі на день безплатно. Українцям надавали засоби гігієни та теплий одяг, а дітям – іграшки. Подбали навіть про домашніх тварин – знайшли для них корм і переноски.
У прихистку був доступ до Wi-Fi, завдяки чому біженці могли зв’язатися з рідними з України.
Настав ранок остаточного розподілу. За словами Владислава, в автобусі їхало 75 осіб. Через півтори години вони прибули до Пойсдорфа.
Новоприбулих одразу зустріла власниця будинку сімейного типу. Це була велика двоповерхова будівля, поруч із якою розташовувалася католицька церква. За словами Вікторії, церковні дзвони стали першим, що запам’яталося у новому місті.
Кожному надали окрему мебльовану кімнату.
Одним надали окремі кімнати, іншим – прохідні. Оксана згадує, що всюди було тепло, чисто й затишно. Їм навіть підготували набір продуктів, адже пізно ввечері магазини вже не працювали.
У наступні дні кожному біженцю призначили соціальну допомогу. Ці кошти мали покривати витрати на харчування, оскільки проживання в будинку сімейного типу було безоплатним.
Віра та її онук Ярослав досі живуть у цьому будинку, отримуючи соціальну допомогу від держави. Вікторія та Владислав орендують окрему квартиру в Пойсдорфі, а Оксана й Аліна вже давно повернулися в Україну.
Уся родина з великою вдячністю згадує людей в Австрії, які не залишили їх в найскладніший момент, допомогли з їжею та надали дах над головою.
На жаль, повернутися до Костянтинівки вони не можуть. За чотири роки росіяни повністю знищили місто. Спогади про Донецьку область щодня викликають і нестерпний біль, і світлу печаль.
Читайте також:
Донеччина, яку ви не бачили: як створювався альбом про схід України
Авторка: Аліна Нікітіна
