“Фотоальбом Донеччини” від “Гарелеї Неотодрешь” збирає особисті світлини жителів, щоб зберегти її образ через приватні спогади, родинні архіви та кадри повсякденного життя. У книзі поруч опиняються пейзажі, святкові фотографії, старі знімки та інші фрагменти особистої пам’яті. За кожною такою світлиною — окремий погляд на Донецьку область, а разом вони складаються в колективний образ регіону.
Як із такого різного матеріалу сформувати цілісну історію Донеччини та чому для альбому вибрали саме такий візуальний підхід — розповіли виданню ТРИБУН дизайнерки проєкту Марія Прокопенко та Олександра Руденко.
Як дизайнерки зібрали “Фотоальбом Донеччини”
За візуальну частину “Фотоальбому Донеччини” відповідали Марія Прокопенко та Олександра Руденко. Їхня робота — це весь шлях книги — від перших рішень щодо обкладинки та ілюстрацій до фінальної верстки перед друком. Окрему увагу дизайнерки приділяли тому, як фотографії взаємодіятимуть між собою на сторінках.
“Продумували взаємодію фотографій між собою, збирали їх у єдину композицію, працювали з текстами та готували макет до друку”, — кажуть дизайнерки.
“Фотоальбом Донеччини” продовжує попередній проєкт про Луганщину, де зібрані близько 4000 світлин жителів області та охоплює значну частину її населених пунктів — Луганськ, Алчевськ, Старобільськ, Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Рубіжне й не тільки. Та все ж фахівчині не хотіли перетворювати його на умовний “другий том”. Їхнім завданням було зберегти спільну візуальну основу двох видань, але зробити нову книгу самостійною та відмінною від першої.
“Тому завдання зберегти спільний стиль, але водночас візуально розвести книги між собою, було непростим. Насамперед ми з командою змінили принцип групування фотографій. Якщо в “Альбомі Луганщини” вони розділені на умовні тематичні розділи, то в “Альбомі Донеччини” — за порами року”, — зазначають співрозмовниці.
Пропонуємо до перегляду: Анна з Донецька: 500 ненадрукованих віршів і візерунок на одязі, про який знає тільки вона
Змінилася й сама верстка. Для нової книги дизайнерки використали іншу сітку, завдяки якій фотографії на сторінках стали переважно більшими. Такий прийом був пов’язаний і з характером зібраного матеріалу: серед світлин є чимало аматорських фотографій із невисокою якістю зображення. Замість того, щоб намагатися приховати цю особливість, команда вирішила зробити її частиною візуальної мови книги. Збільшені фотографії, за задумом дизайнерок, допомагають зберегти й підсилити відчуття стихійної, народної фотографії, — особистих знімків, які виникали у звичайному житті без претензії на професійність.
Точної кількості фотографій, які вже увійшли до “Фотоальбому Донеччини”, дизайнерки не називають. Кажуть лише, що їх багато.
Від пейзажів до родинних архівів
Марії та Олександрі складно виокремити одну тему, яка переважає серед фотографій у “Фотоальбомі Донеччини”. Це пов’язано із самим задумом проєкту: зібрати якомога ширший спектр особистих знімків і показати Донеччину з різних боків, не зводячи її образ до кількох сюжетів.
“Також, оскільки ми свідомо відмовилися від тематичного поділу фотографій, ми прагнули зберегти баланс між пейзажами, родинними святами, архівними матеріалами тощо. Так вони працюють разом і створюють спільну історію, без домінування якоїсь однієї теми”, — пояснюють дизайнерки.
“Веселий та сумний колективний сон”
За словами співрозмовниць, альбом досить повно окреслює образ регіону. У ньому є впізнавані, майже стереотипні символи Донеччини — терикони чи моменти куражу після матчів “Шахтаря”, — але водночас чимало менш очевидних сюжетів. “Тому складно сказати, якого саме Донбасу тут немає”, — пояснюють Марія та Олександра.
Водночас команда свідомо намагалася дивитися на регіон через спогади та ретроспективу, а не через його нинішню болісну реальність. Тому фотографій руйнувань в альбомі намагалися зробити якомога менше.
Саму книгу дизайнерки описують коротко:
“Веселий та сумний колективний сон”.
Також вони говорять про те, що саме цей проєкт може зберегти на майбутнє.
“Сумно відповідати на це питання, бо загалом подальша доля регіону залишається незрозумілою. Ми думаємо, що цей проєкт важливий саме тому, що він репрезентує Донеччину не лише як мілітаризовану частину країни з радянською естетикою, шахтами й “бидлом”... Книга дає можливість згадати, а для когось — уперше дізнатися, наскільки це теплий і романтичний край, наповнений лімінальними локаціями, божевільними пам’ятниками, дивними й цікавими людьми”, — діляться Марія та Олександра.
Можливо, саме цей менш очевидний образ Донеччини з часом буде найскладніше відновити фізично. А фотоальбом принаймні залишить його зафіксованим у спільній пам’яті.
Що має залишитися в пам’яті про Донеччину
Марія та Олександра хотіли б, щоб через 100 років людина, гортаючи цей альбом, змогла відчути глибоку екзистенційну красу Донеччини. Не сприймала її лише крізь історію війни чи промисловості, а побачила як живий, складний і дуже людяний регіон.
Втім, для авторок альбому це завдання стосується не тільки майбутнього. Вони зазначають, що побачити Донеччину саме так важливо вже зараз.
Читайте також:
Віртуальна подорож Донецьком: В’ячеслав Муністер разом із ТРИБУН створив живий атлас міста
