13 листопада 2021 року Леся востаннє бачила свого діда. Як і завжди, вона пішла до кінця вулиці, обернулася, помахала. Він помахав у відповідь. Це був їхній ритуал. Через три місяці почалася повномасштабна війна. Ще через два місяці зв'язок з дідом обірвався. Леся шукала його ще вісім місяців — через сусідку, через знайомих в окупації. Знайшла. Він живий. Він серед руїн. Він не хоче виїжджати, бо це значить кинути дім.
До війни: місто вагоноремонтників
Леся Варибрус народилася в невеликому промисловому місті у Луганській області з населенням близько двадцяти тисяч людей. Основою економіки був Попаснянський вагоноремонтний завод і вагонне депо, де працювала більшість мешканців.
"Це було типове пострадянське місто. Особливих рис воно не мало, але там було тихо й спокійно", — згадує Леся.
Вона поїхала в Луганськ навчатися в 2012 році. Як і багато підлітків, хотіла швидше вирости і пожити у великому місті. Разом з тим, вона пригадує Попасну з неймовірним теплом і щемливістю.
"В місті було достатньо активне соціальне життя — організація “Лугарі”, танці, купа гуртків. Молоді було куди піти, також ДЮСШ, де займалися футболісти, гандболісти, волейболісти. У нас там було близько двадцяти тисяч людей, усе було добре. Проводили різні заходи — День Конституції, День Незалежності, День Молоді. Завжди відзначали День міста — здається, у першу суботу вересня", — розповідає Леся.
День Міста був подією, на яку збиралося все населення. Але головне життя проходило не на офіційних заходах, а просто на вулицях.
"У нас це було так: у маленькому містечку ми проводили час, просто гуляючи вулицями. Ходили натовпом, теревенили, лускали сємки. І головне — це відчуття, коли йдеш по вулиці й майже кожному кажеш "Здрастє", бо, блін, ти всіх цих людей просто знаєш. Заходиш у магазин і кажеш: "Ой, тьоть Валь, що сьогодні привезли?" Такі дрібниці, але, виявилося, вони набагато важливіші, ніж усі твої нажитки за життя", — розповідає Леся.
Одним з найяскравіших спогадів залишилася пекарня.
"У нас була пекарня з хлібом, і я з дитинства пам’ятаю цей смак: коли мама відправляла за хлібом, ти йшов і, поки дійшов до квартири, уже з’їв половину — бо він гарячий, хрусткий. І цей запах свіжоспеченого хліба... Сумуєш за цим? Та, Боже, я дуже сумую", — говорить вона.
2014-й: сепаратисти біля дому
"Коли прийшов 2014 рік, в місті було дуже багато "сепаратистів", як ми їх тоді називали, в цілому це були не дуже благополучні верстви населення, котрим дали автомати і їм сподобалося відчувати владу. Їхня база знаходилася біля мого будинку і моментами це було дуже страшно", — каже Леся.
Того літа вона мала їхати працювати в табір "Салют" у селищі Врубівка, який належав вагоноремонтному заводу.
"Але у Слов'янську вже були бойові дії, тому через небезпеку табір не відкрили і я поїхала працювати у Кирилівку, тим самим виїхавши випадково на час звільнення Попасної", — розповідає вона.
Виїзд з міста на початку червня був справжнім випробуванням. Напередодні на блокпосту під Слов'янськом розстріляли людей з Попасної — і тепер кожен контрольний пункт здавався смертельною пасткою. Але їй вдалося виїхати в цілості. Так під час звільнення Попасної вона опинилася в Кирилівці.
"У Попасній були жахливі обстріли, згорали домівки, вмирали люди… Як розказувала мама, наші солдати заходили змучені, голодні і без нормального спорядження, бо ми всі пам'ятаємо, в якому стані була армія. Увесь 2014 та 2015 роки були пронизані страхом. Кожного вечора я ридала під новини з міста, мама з дідом не хотіли виїжджати", — переказує слова матері Леся.
Минуло кілька років — і Попасна ніби знову почала дихати.
"Десь із 2016-го Попасна почала оживати. Люди поверталися, знову відкривалися магазини, ставало тихіше. Військові завжди були поруч — вони не просто захищали, а й піклувалися про місцевих, допомагали, чим могли. Люди стали більш свідомими, більш українськими, — каже Леся. — Може, ми просто краще зрозуміли, чому хочемо жити саме в Україні. Бо бачили те, що стояло тоді на блокпості, і розуміли, що з тим ми точно не хочемо мати нічого спільного".
У місто почали вкладати кошти завдяки міжнародній підтримці, і суспільство це відчувало.
"В місто почали вкладати гроші з ЄС — знесли Леніна, зробили гарну площу з фонтаном, ремонтували школи. Діти їздили за кордон, життя налагоджувалося. Місто просто розквітло", — каже вона.
Три роки між Харковом, Польщею і Попасною
У 2014-му Леся поїхала в Харків працювати.
"Переїхала до Харкова, там працювала три рочки, кожні вихідні проводила в Попасній, всі відпустки — вдома. Люди їдуть в Одесу, в Херсон, а я їду в Попасну. Мені просто було так класно там, мені завжди хотілося додому", — каже вона.
У 2017-му вона поїхала в Польщу, та їздила додому раз на кілька місяців. Але під час пандемії повернулася в Україну і більшість часу проводила в Попасній, вийшла заміж за хлопця з Лисичанська.
"Він був у захваті від нашого міста, завжди казав, що там набагато затишніше, ніж в його рідному місті", — розповідає Леся.
У 2020-му вона виграла грін-карту і почала планувати переїзд в Америку.
"Ми по фану заповнили ці документи, — згадує Леся. — Чоловік каже: слухай, є така програма, давай тобі теж заповню. Каже, що сам уже три роки грає. Ну, думаю, давай. Я питаю: що від мене треба? Каже — зробити фотку. Ми зробили фото, я пішла на роботу, а він залишився заповнювати анкету від мого імені. Це була Трійця, ми пішли в ліс із друзями, і тут він заходить на сайт та каже: ти виграла. Я спершу не повірила — кажу: ти певен? Це ж якась дурня, неможливо, але сталося ось так. Востаннє бачила місто й діда 13 листопада 2021 року, а вже 16-го ми вилетіли до Америки. Друзі з мене сміються: мовляв, якщо щось дуже хочеш у цьому житті — не збудеться, а от якщо не хочеш — точно станеться. Я дуже не хотіла в Америку, і зараз не те, що б у захваті", — розповідає Леся.
24 лютого, як і у всіх, почалося пекло.
"Боже, я так жалкувала, що я сюди приїхала, що не залишилася вдома, що не в Попасній. Такий треш був. Якщо б я була там, я б вивезла діда і він би не був в окупації зараз", — каже дівчина.
Її мама виїхала 14 березня після обстрілу міста фосфорними бомбами.
“Вона думала, що повернеться за кілька тижнів, і взагалі не хотіла їхати. В 2022 році не виїздила, аби не залишати собаку самого. Діда мама також хотіла забрати, але та частина Попасної вже була окупована, тож вони не могли потрапити туди", — розповідає Леся.
Всі речі залишилися в Попасній.
"Перед переїздом в Америку ми спакували всі свої речі у валізи та коробки й залишили їх у квартирі в Попасній. Дуже зручно було окупантам їх виносити...", — іронізує Леся.
Вона також із болем говорить про родинні архіви і фото, які їй дуже шкода.
"Там же нічого не залишилося. Вони знищили все! І мені фіолетово на речі, а от фото! Особливо старі, бабусі, мами, діда. Мені так болить", — додає вона.
Окрім того, десь у квітні 2022 року зник зв'язок з дідом.
"До грудня ми не знали, де він і що з ним. Хтось його бачив, хтось сказав, що в нього травма спини, хтось сказав, що він зійшов з розуму через стрес. Типу, просто знала, що він живий, але так, щоб точно розуміти — ні. Аж поки не вдалося знайти тих, хто роздрукував і повісив його фото з оголошенням про те, що ми шукаємо його. Уявляєте, весь той час, вісім місяців, дідусь думав, що ми його кинули!", — каже вона.
Леся говорить, що зараз їм вдається говорити, але той не хоче виїздити — говорить, що його місце вдома і він не покине дім, який розбудовував все життя.
Весь цей час Леся дуже сильно переживала за рідних в Україні.
"Вони там сидять під бомбами, а істерика — в мене. Це відчуття безсилля, коли ти нічого не можеш зробити. Чоловік каже: пішли погуляємо, а я — як ми погуляємо, коли вони там під обстрілами? Вони нічого не їдять, а я маю право їсти?", — згадує Леся.
Окрім того, росіяни вбили в Комишувасі собаку її родини.
"Я тільки в цьому році почала дивитися з нею відео, бо я не могла, починала ридати", — каже Леся.
За чим сумує: ритуали, які не повторяться
"У нас із дідом була така традиція, — згадує Леся. — Він жив на своїй вулиці, і коли ми йшли від нього, він стояв і чекав, доки ми не дійдемо до самого кінця. А коли ми поверталися, я завжди озиралася і махала йому, а він махав у відповідь. Це було кожної неділі, без винятку. І мені дуже часто сниться цей момент — як я йду, махаю йому, а він махає мені у відповідь".
Вона замовкає на мить і додає тихіше:
"Це, мабуть, найщемливіше, що я втратила. І я боюся, що цього вже ніколи не повториться. Бо з фотографіями можна змиритися. Із квартирою — теж. З речами — теж, якось потім розумієш і відпускаєш. Але ось ці дрібні ритуали — як сидиш на кухні, а мама смажить деруни чи млинці; або як сидиш у діда, а він щось мудрує з котом і цукеркою — от це найцінніше. І ти дивишся й думаєш: що ти взагалі робиш, дідусю?" — усміхається вона крізь сум.
На хвильку вона знову мовчить, а потім додає:
"Ось такі малесенькі речі… Боже, я б душу віддала, аби тільки повернути це назад. Хочу пройтися тими ж вулицями, як раніше. Дуже часто, коли приїжджала в Попасну, просто йшла й насолоджувалася тим, що можу йти по рідних місцях", — каже Леся.
Україна: хочеться впасти і цілувати землю
"Я вперше приїхала — і ридала у Львові. Просто сиділа на вокзалі й плакала, як не знаю хто. Бо я вдома. І, знаєте, ніколи раніше не розуміла, що це за відчуття — коли хочеться впасти й цілувати землю. Ось тоді я це відчула. Просто хотіла впасти й цілувати землю", — каже Леся.
Вона згадує, що кожна деталь нагадувала їй про дім — знайомі голоси, мова, навіть повітря.
"Я була вдома. Я чула свою мову. Бачила військових — дуже багато. І через це теж плакала. Бо можна поїхати в Домінікану, у Мексику, куди завгодно. А я кажу своєму чоловікові: вибач, але я поїду у відпустку додому. Я хочу в Україну. Хочу приїхати в Київ, у Львів. Хочу зустрітися зі своїми друзями з Попасної, зі своїми однокласниками. Бо тільки це нагадує мені дім", — розповідає вона.
Та відчуття дому, каже Леся, давно втратило конкретну адресу.
"Нема такого місця, куди я б прийшла і відчула себе вдома. Тільки коли ми збираємося з нашою попаснянською компанією, тут в Америці, — тоді здається, що ти вдома", — каже вона.
Дівчина замовкає на мить і додає вже спокійніше:
"Ну і навіть якщо говорити про довгострокові плани… Якщо Попасну відвоюють — її ж майже не залишилося. Її не відбудують. Там просто нема що відбудовувати. Не думаю, що хтось вірить у можливість повернення. Приїхати — так, якщо Попасна знову буде в Україні. Тоді я першим рейсом полечу. Бо я хочу побачити своїми очима ті руїни", — каже Леся.
Для неї це не просто цікавість, а потреба — побачити, доторкнутися, попрощатися.
"Коли дивишся на фото — розумієш, що все зруйновано, але все одно здається, ніби це страшний сон. У мене довго було відчуття, що ось-ось прокинуся — і все знову буде добре", — зізнається вона.
Після паузи додає:
"Ми не попрощалися. Це найгірше — відчуття незавершеності. Я колись писала пост, що ми не прожили ту останню зустріч із домом. Ми не набулися ще вдома. Хочеться просто пройтись вулицями, як раніше", — говорить Леся тихіше.
Місто, якого більше немає
За даними супутникового аналізу, від Попасної залишилося лише 4% будівель. Дід Лесі живе саме в тому районі, який окупанти захопили швидко й не встигли повністю зруйнувати.
"Із двадцяти тисяч ми не повернемось, — каже вона. — У нас більшість людей жила в багатоповерхівках. А їх тепер немає. Жодної. Дивишся на карти — і видно, як усе просіло, як стоять лише скелети будинків. Віри вже немає".
Мама Лесі теж часто згадує дім, але розуміє, що повернутися нікуди.
"Мама ще каже: хочу в Попасну. Але вона вже розуміє, що їхній будинок зруйновано. Повертатися просто нема куди. Без інфраструктури, без лікарень, без магазинів, без транспорту — лише руїни. Розміновувати ті території треба років 30–50. А в нас ще з 2014-го не все було розміновано", — пояснює Леся.
Вона зізнається, що навіть уві сні продовжує повертатися туди — у Попасну, якої вже немає.
"Часто сниться, що місто в окупації, а я туди потрапляю. І мені страшно розмовляти українською, бо боюся, що випадково скажу якесь українське слово, і мене почують, скажуть: “А, ти бандерівка” — і розстріляють. Про Попасну я можу розповідати дуже довго. Це моє місце сили. Там досі мій дід", — каже Леся Варибрус.
9 травня 2022 року Попасна була повністю окупована. Від міста залишилося 4% будівель.
